Глава 24

З кожним днем у Школі ставало все гірше. Атмосфера, яка ще зовсім недавно здавалася мені сповненою таємничості й чарівності, тепер тиснула на плечі, мов важка ковдра. Кожен день починався із дзвону дзвонів, які скликали нас на заняття, і кожен раз у повітрі віяло чимось тривожним, наче самі стіни нашої Школи відчували небезпеку й намагалися попередити нас.

Заняття змінилися: тепер було значно більше практичних уроків, і всі ми відчували, що нас готують не просто до контрольних чи випускних іспитів. Нас готували до війни. Це відчувалося в кожному слові викладачів, у кожному жесті, у їхніх суворих поглядах.

Навіть повітря стало важчим. Воно більше не пахло травами, свіжістю й озоном, як на початку навчання, коли бар’єр ще тримав силу. Тепер у ньому було щось металеве, гірке, ніби змішане з іржею та димом. Я помічала, як навіть дихати ставало важче, особливо вночі, коли над Школою збиралися сірі хмари. Бар’єр, який захищав нас, уже не витримував напруження.

Його енергія виливалася назовні, торкаючись світу навколо, і світ відповідав. То виникали дивні тумани, холодні й непроглядні, то небо завішувалося чорними хмарами, схожими на розлиті чорнильні плями. У тій темряві навіть блискавки виглядали інакше: не золотими, а блідо-фіолетовими, такими, що залишали після себе різкий запах паленої магії.

Я часто ловила себе на думці, що навіть птахи уникають цієї місцевості. Вони кружляли десь далеко, ніби боялися наближатися. Лише круки з’являлися зрідка, та й ті виглядали не природно: занадто чорні, занадто тихі, з дивними жовтими очима. Від одного їхнього каркання мороз ішов по шкірі.

Викладачі виглядали виснаженими. Я бачила, як після лекцій деякі з них непомітно трималися за стіни чи лавки, наче їм бракувало сил. Кожен віддавав частину своєї магії, аби підтримати бар’єр, і це відбивалося на них усіх. У їхніх очах з’явилися тіні, зморшки здавалися глибшими, а посмішки — натягнутими й порожніми.

Навіть ті, хто раніше здавався непорушним, тепер виявляли слабкість. Професорка Селіна, завжди строга й горда, тепер майже не дивилася в очі студентам; у її руках постійно тремтіло перо. Професор Дамар, що колись жартував навіть під час найскладніших занять, мовчав і виглядав, наче постарів на десятиліття за кілька тижнів.

А я… я відчувала, що мусила дізнатися більше про свій артефакт. Про кулон. Він і справді міг би допомогти нам усім. У його серці спала величезна сила, і я бачила це щоразу, коли він починав тремтіти від мого емоційного вибуху. Його кришталь світлів, у ньому прокидалися іскри, і тоді в повітрі навколо мене здіймалися хвилі, що відчували навіть інші. Але я не знала, як його розбудити. Не знала навіть, чи маю право. Адже що буде, якщо ця сила вирветься з-під контролю?

Я довго відкладала цей крок, але врешті зважилася. У вихідний я вирішила піти до бібліотеки. Це завжди було універсальне місце, де можна знайти відповідь майже на будь-яке питання. У Школі існувала легенда: «Хто справді шукає — знайде», і я вірила в неї.

Бібліотека у Школі відьом була справжнім храмом знань. Її височенні стіни губилися у тьмяній напівтемряві, стеля загубилася так високо, що навіть світильники на магічних ланцюгах ледве торкалися своїм світлом верхніх полиць. Полички з книгами тягнулися так далеко, що іноді здавалося — вони йдуть у безкінечність.

Ледь чутно пахло старим пергаментом, пилом і магією, яка пронизувала кожен том. Десь у кутку скрипіла стара драбина, яка рухалася сама собою, переносячись від полиці до полиці, ніби служила невидимим бібліотекарям.

Сюди рідко заходили першокурсники. Усі знали: бібліотека приховує не лише знання, а й небезпеки. Подейкували, що деякі книги могли самі розкритися й вкрасти чиюсь свідомість. Я знала одну дівчину зі старших курсів, яка колись читала стародавній гримуар і після того кілька місяців не могла говорити нічого, крім незрозумілих заклять.

Я йшла між рядами полиць, уважно читаючи написи на корінцях. Моє серце билося швидше від хвилювання. Я відчувала, що тут, серед тисяч книг, є щось, що може дати мені відповідь. Нарешті, знайшовши потрібний розділ, я занурилася в пошуки. Спершу траплялися книги з теорії: про загальні артефакти, про їхні властивості.

Я гортала сторінки, знаходячи знайомі слова — амулети, руни, філакторії, печаті. Нарешті мені вдалося натрапити на важкий том, присвячений саме артефактам минулих століть. Його сторінки були пожовклі, а чорнила виглядали так, наче їх виводили кров’ю. Я розгорнула його, перечитуючи кожне речення, вдивляючись у старі малюнки, в описані символи.

Але — нічого. Про мій кулон не було ані слова. Ні згадки, ні натяку. Наче він узагалі не існував. Я відчула, як усередині щось похололо. Як так? Якщо цей кулон справді належав ковенним відьмам, хіба він не повинен бути відомим? Чому про нього мовчали навіть найдавніші книги? Невже хтось свідомо стер його з пам’яті історії?

— Шукаєте щось конкретне? – почула я.

Голос пролунав несподівано, і я здригнулася так сильно, що ледь не випустила книгу з рук. Переді мною стояла жінка. Старша, років п’ятдесяти чи навіть більше, але виглядала вона молодшою, сильною. Від неї буквально віяло енергією, від якої повітря здавалося теплішим. Її волосся, густе й сиве, було стягнуте в акуратний пучок. Темно-коричневі очі світилися мудрістю, і їхній погляд змушував мене відчувати себе водночас дитиною й… кимось важливим, майже вибраним. Я бачила її вперше, і це лякало ще більше.

— Не бійся, — м’яко промовила жінка, ніби читаючи мої думки. — Ми з тобою не знайомі лише тому, що мій предмет починають вивчати на другому курсі.

Її усмішка була доброзичливою, але я все одно відчула, як по спині пробіг холодок. Мені було некомфортно зараз з незнайомої жінкою наодинці в темному місці.

— Ви… думки читаєте? — слова вирвалися самі собою.

— Ні, — вона злегка всміхнулася. — Просто все було написано на твоєму обличчі.

Вона нахилилася трохи ближче, і я побачила, як її погляд зупинився на моєму кулоні. Очі засяяли, і мені здалося, що в них відбилася слабка іскра — чи то впізнавання, чи то спогад.