Глава 23

Після того, що нам показав Спайк, ми ще довго не могли отямитися. Небезпека виявилася набагато ближчою, ніж ми уявляли. Вона не жила в легендах, не ховалася за сімома замками в підручниках історії відьом, а стояла просто біля нашого порогу. Ледь видимі тріщини на бар’єрі навколо Школи вже здавалися нам шрамами, через які будь-якої миті може пролитися темрява. І ніхто не знав, скільки ще ударів він витримає: один, два, десять?..

Кожного разу, коли бар’єр здригався, в повітрі лунало сухе потріскування, схоже на крик скла, що от-от розлетиться на друзки. Це змушувало мене так напружуватися, що іноді навіть ставало важко дихати. Наче сама атмосфера тиснула на плечі й груди, змушувала серце битися швидше, ніж треба.

Хоча ми продовжували тренуватися з Пашею, це не приносило особливих результатів. Його голос постійно звучав у вухах: «Ще раз. Сильніше. Ти можеш краще. Це може врятувати тобі життя». І я намагалася, справді намагалася, але щоразу після кількох комбінацій відчувала, як руки тремтять, як ноги підкошуються. Краплі поту текли по обличчю, а легені горіли, мов після багатогодинного бігу.

Я бачила, як він стискає губи й намагається не виказати роздратування. Але я знала: він хотів, щоб я стала сильнішою. Він боявся за мене, як і я за нього. Тільки от у нього виходило все ідеально, а в мене — лише жалюгідна імітація. Іноді хотілося крикнути йому прямо в обличчя: «Може, я просто не створена для цього? Може, я не воїн, не відьма, не рятівниця?» Але я мовчала. Бо знала: він не дозволить мені здатися.

А ще… я почала помічати дивні речі. Коли мене щось надто дратувало — будь-яка дрібниця: чиїсь насмішки, невдача на тренуванні, навіть легке слово Паші, вимовлене різкіше, ніж зазвичай, — всередині мене здіймалася хвиля. Наче розпечене повітря наповнювало легені, руки, кожну клітину. Пальці починали поколювати, по шкірі пробігали холодні іскри, серце стрибало так, ніби готове було розірвати груди.

Спершу я вирішила, що це просто нерви, звичайна втома. Але коли одного разу під час тренування дерев’яний меч Паші відлетів убік сам собою — просто тому, що мене вивів з себе його тон, — я зрозуміла: справа в кулоні.

Ще б пак — він приховував у собі надто велику силу. Силу, яка дісталася мені випадково. Силу ковенних відьом, яких більше не існує. Я носила його, відчувала його тепло біля грудей, чула його пульс — і при цьому не знала про нього нічого. Він був схожий на серце, яке б’ється в унісон із моїм, але належить не мені. Часом здавалося, що кулон намагається щось сказати, але я ще не навчилася слухати.

І щоразу я думала: може, саме він зможе врятувати Школу? Може, його сила здатна втримати бар’єр, що руйнується? Але тоді інше питання не давало спокою: якщо він настільки могутній, чому ректор не забрав його? Чому залишили його мені, першокурсниці, яка нічого не тямить у магії? Відповідь була лише одна: кулон не прийняв би нікого іншого. Його сила належала тільки тому, хто має з ним кровний зв’язок. І цей хрест упав на мене.

Я не знала, як його пробудити. Я навіть не знала, чи хочу цього. Бо що буде, якщо в мені прокинеться щось, чим я не зможу керувати? З кожним днем ці думки ставали важчими, і я перетворювалася на хмару. Чорно-сіру, напружену, готову ось-ось розрядитися грозою. Настільки, що Кімі та Ліла зрештою змусили мене відпочити.

— Або ти зараз з нами, або ми самі тебе зв’яжемо, — сказала Ліла, схрестивши руки на грудях.

Її очі палали такою впевненістю, що я навіть не сперечалася. Еліна якраз ночувала у своїх подружок, тож ми лишилися втрьох у нашій кімнаті. Навіть Васька відправили до хлопців. «Вечір лише для дівчат», — оголосила Кімі й виставила з сумки на стіл цілу купу смаколиків: шоколадні батончики, печиво, цукерки. Ліла ж якимось дивом принесла дві пляшки газованого лимонаду. Кімната наповнилася запахом ванілі й карамелі. На мить мені здалося, що ми знову звичайні підлітки, а все інше — лише дурний сон.

— Знаєте, нам просто необхідно розслабитися, — сказала Кімі, витягуючи дзеркальце й уважно вивчаючи своє відображення. — У мене проблеми з волоссям. Подивіться: воно тьмяне, зовсім неживе! Це катастрофа! І найгірше, що я не знаю жодного заклинання, аби виправити це.

— Кімі, — засміялася Ліла. — Ти неймовірна. Нашому світу загрожує Чорний Чаклун, бар’єр тріщить по швах, а ти хвилюєшся через волосся.

— Бо воно важливе! — обурилася та, гордо закинувши косу назад. — До того ж приємно хоч іноді подумати про щось звичайне. Хоч про дрібницю, — вона перевела погляд на мене. — Ася, ти як думаєш?

Я не одразу зрозуміла, що питання було для мене. Я так загрузла у власних думках, що пропустила половину їхньої розмови. Ось що зі мною сталося: я більше не була тією легковажною сімнадцятирічною дівчиною. Зараз я вдавала, що все гаразд, але виходило кепсько.

— Про що задумалася? — нахилила голову Ліла.

— Або про кого, — підморгнула Кімі.

— Що? — я розгубилася. — Та ні, я ні про що… І взагалі, що означає «про кого»?

— Нам по сімнадцять, — не відступала вона. — Ми в Школі Відьом, навколо повно гарячих хлопців. Це нормально — закохатися.

— Можна подумати, тобі хтось подобається, — я скептично закотила очі.

І тоді я побачила, як Кімі почервоніла. Її вуха стали майже вишневими, а вона вперто дивилася вбік. Ліла розкрила рот від несподіванки.

— І хто ж він? — я нахилилася вперед.

— Ти будеш сердитися, — пробурмотіла вона.

— Чому б це мені сердитися?.. — я зупинилася, й думка блискавкою промайнула в голові. — Стривай. Не може бути. Тобі подобається… Паша?

Я розсміялася. Для мене це було абсурдно. Він мій брат. Але водночас я розуміла: чому б ні? Він симпатичний, спокійний, розумний. У ньому є щось таке, що приваблює. Якби він не був мені родичем, я теж могла б подумати, що він «нічого».

— Ти мене не вбила, — обережно сказала Кімі.

— Та ні, все нормально, — я посміхнулася. — Це природно, що він комусь може подобатися. Просто знай: він складний. Іноді надто.