Глава 22

Що ж, брат вирішив зайнятися не лише розвитком мого магічного дару, а ще й бойовими мистецтвами. І якщо в першому я могла хоч щось робити, то ось у битвах була просто жахлива. Звичайно, можна було би все списати на те, що мій брат навчається саме цьому вже кілька років.

Та й він з дитинства любив битися, навіть ходив на кілька гуртків. Йому завжди подобалася ця відчутна простота фізичної сили — коли ти бачиш результат одразу, а не через складні плетіння заклять. Його удари завжди були різкими, точними, ніби відточеними роками постійної роботи. Він рухався впевнено, навіть коли ще був малим — тоді він бився на подвір’ї з хлопцями і майже ніколи не програвав.

Ну а от у мене душа до цього зовсім не лежала. Я завжди уявляла, що магія — це щось про творчість, про тонкі відчуття, про пошук власного звучання в цьому світі. Мені подобалося бачити, як іскри світла прориваються крізь пальці, як сплітаються нитки енергії, як світ навколо реагує на твої думки й емоції. А бій — це жорсткість, удари, синці, постійна напруга м’язів. Там нема краси, лише кров і біль.

Однак брат був невблаганний. — Це може врятувати тобі життя, — повторював він знову і знову. Він казав це так серйозно, що я не мала права сперечатися. І навіть Васька, який зазвичай любив кидати колючі зауваження, цього разу погоджувався: мовляв, краще вміти захищатися, ніж потім шкодувати.

Тож почалися наші тренування. Зранку я йшла на лекції, вдень — на звичайні практики зі своєї групи, а ввечері — у залу з Пашею. Там він вимагав від мене неймовірної зосередженості. Я падала десятки разів, розбивала коліна, ламала нігті, збивала долоні в кров, коли намагалася повторювати удари. Я була неповоротка, рухи виходили кострубаті, і мені постійно хотілося втекти.

— Ася, — суворо промовляв брат, коли я вкотре падала на підлогу. — Ти думаєш, що сила лише в заклинаннях. Але справжня відьма має бути готова вижити в будь-якій ситуації. Навіть коли магія виснажена, коли ти не можеш підживитися з довкілля. Тоді тебе врятує лише те, що в твоєму тілі.

Я стискала зуби і продовжувала. Хоча іноді вночі лежала без сил, і тіло боліло так, що я не могла повернутися на бік. У такі хвилини я думала: «А може, він просто перестраховується? Може, все не настільки страшно?» Але потім згадувала його очі — серйозні, темні, з тією тривогою, яку він намагався приховати від усіх. І я розуміла: ні, він не жартує.

Друзі підколювали мене, але й підтримували. Кімі часом приносила мазі від синців, Ліла жартувала, що в мене скоро будуть сталеві кулаки, а хлопці, спостерігаючи за нашими тренуваннями, мовчки кивали братові, ніби підтверджуючи його правоту.

Так і проходили мої дні — між виснаженням і короткими острівцями радості, які дарували друзі. Але сьогодні Спайк вирішив нам дещо показати на кордоні острова. І краще би я залишилася на тренуваннях, чесно. Бо знову треба було дивитися вниз, у ту бездонну прірву, від якої в мене паморочилося в голові. Доки про це не згадуєш — можна навіть уявити, що ми просто на землі. Але варто тільки наблизитися до краю — і відчуття безпеки тане, наче його ніколи не існувало.

Я вчепилася в руку Кімі так сильно, що вона аж пирхнула, але терпляче дозволила мені триматися. Вона й так чудово знала про мій страх висоти, адже не раз витягувала мене з подібних ситуацій. Здавалося, що це вже не було новиною для жодного з наших друзів. Навіть Ліла, яка зазвичай любила пожартувати з будь-якого приводу, цього разу промовчала. Всі розуміли, що Спайк не став би тягти нас сюди просто так.

І справді — щойно ми вийшли до краю, все стало зрозуміло. Перед нами сяяв бар’єр. Він огортав увесь острів прозорою півсферою, переливаючись зеленими й синіми відблисками. Виглядав він майже красиво — ніби величезна райдужна оболонка, натягнута над нашою фортецею. Але в деяких місцях я помітила темні плями, які розповзалися, наче чорнило на воді. Саме вони змушували серце стискатися від страху.

Ми всі стояли мовчки, ще не встигнувши нічого сказати, коли раптом з небес на наших очах полетіла темна куля. Вона мчала зі швидкістю блискавки, і в ту ж мить у мене похололо всередині. Куля врізалася в бар’єр, розірвавшись на сотні гострих уламків, і залишила по собі ще одну чорну пляму, що розрослася на прозорій поверхні.

У грудях піднялася хвиля страху. Я навіть відсахнулася назад, відчуваючи, що ноги стають ватяними. Кімі стиснула мою руку міцніше, а Ліла нервово провела пальцями по косі.

— Напади на Школу вже відбуваються. І досить часто, — сказав Паша. Він не питав і не припускав. Він просто констатував факт, і від того його слова прозвучали ще страшніше.

— Так, як бачите, це все дуже реально, — додав Спайк, повернувшись до нас. Його голос звучав глухо, але твердо. — Більшу частину часу бар’єр прихований, щоб не викликати зайвих питань. Але зараз його підживлювали магією, тож ми маємо можливість бачити його ще деякий час, - він кивнув у бік чорних слідів. — Ось ці кулі — чиста темна магія. Магія, яку використовує Чорний Чаклун.

Я ковтнула клубок у горлі. Усвідомити, що це не чутки, не легенди, а реальність, було важко. Та картина перед очима не залишала сумнівів. Бар’єр був дірявим щитом, який ледве тримав удари. Поступово сяйво почало згасати, бар’єр ставав прозорішим, і за хвилину він зник зовсім. Разом із ним зникли і сліди кулі. Ніби нічого й не було. І все ж ми бачили це. Ми всі.

— Значить… вони приховують правду, — прошепотіла я. — Не лише захищають нас, а й роблять вигляд, що все спокійно.

— Брехня задля порядку, — хмикнув Макс.

Ми відійшли трохи далі від краю, і я була вдячна друзям, що ніхто не тягнув мене залишатися біля прірви довше. Ми сіли на кам’яних плитах, мовчали. У кожного в голові крутилися свої думки.

— Але для чого приховувати це? — нарешті озвалася Ліла, і в її голосі було більше роздратування, ніж страху.

— Не хочуть паніки серед студентів, — пояснив Макс, зітхнувши. — Стільки років відьми жили в безпеці. Якщо всі дізнаються, що ворог майже біля воріт… хаос знищить Школу швидше, ніж будь-який чаклун.