Глава 21

Кімі вже зранку приїхала, привізши з собою цілу торбу різних смаколиків, яких я навіть уявити не могла. Деякі пахли так, що в мене паморочилося в голові від одного лише аромату. Вона ж, весела й балакуча, одразу ж розповідала, звідки саме привезла ті дивовижні тістечка, печиво з незнайомими спеціями та солодощі у золотистих обгортках.

Ще б пак — я ж ніколи не виїжджала за межі рідної України, а вона постійно кудись подорожувала з батьками. Її очі світилися від гордості, коли ми дивувалися кожній новій штуці, яку вона витягувала з торби.

— Ось це з Іспанії, — гордо казала вона, розгортаючи невеликий пакунок. — Там їх печуть з мигдалю та апельсинової цедри. А це… це взагалі з Японії. Справжні рисові цукерки!

Вона ніби демонструвала коштовності, а не їжу. І справді — для мене це було дивом. Я ніколи навіть не чула про такі смаки, і кожен шматочок здавався окремою історією.

Ввечері ми влаштували невеличкі посиденьки. Це колись була традиція хлопців — зустрічати початок семестру разом, за чаєм і солодощами, сміятися, згадувати канікули. Але тепер і ми стали частиною їхньої компанії. Здавалося, що ніхто з нас не хотів відчувати самотність у ті часи, коли тривожні новини ширилися навіть у стінах Школи. Ми сиділи в кімнаті Паші та Спайка, говорили про дрібниці, сміялися, і на якийсь час напруга відступала.

Ліла, розчервоніла й весела, залилася сміхом від якоїсь дурної історії й так різко відкинулася назад, що впала з крісла. Всі розреготалися ще голосніше.

— Прррекрасно, — протягнув Васька, примостившись біля вікна. Його жовті очі ліниво поблискували. — Як завжди, шум і гарррмидддя. Де мої спокійні ночі?

Ми дружно зареготали, і ніхто навіть не зважав на його невдоволення. Він завжди був таким — вічний буркун, який, однак, ставав справжньою окрасою будь-якої компанії. Я вже починала підозрювати, що сам він отримував задоволення від того, як ми реагували на його бурчання.

Навчання другого семестру мало чим відрізнялося від першого — принаймні на перший погляд. Пройшов лише тиждень, а вже стало відчутно: зміни йдуть. Уроків із представниками інших факультетів стало набагато менше, кожен займався переважно своїм.

Зате практики справді побільшало. Викладачі вимагали від нас більшої зосередженості, іноді навіть суворості. Було відчуття, ніби вони готують нас до чогось конкретного, але не можуть сказати прямо.

Але головне — у Школі відчувалося якесь напруження. Я не могла пояснити це словами, але воно в’язко висіло у повітрі, мов грозова хмара, яка ось-ось розрядиться блискавкою. У їдальні говорили тихіше, ніж зазвичай. У бібліотеці стало набагато більше студентів, які нишком переглядали старі архіви. В коридорах усе частіше можна було почути уривки розмов про Чорного Чаклуна.

Нападів справді ставало більше. Часом доходили жахливі новини: знищене село, зруйновані ферми, зниклі люди. Для звичайних людей усе пояснювали аваріями, пожежами, стихійними лихами. Але ми знали: це брехня. За кожною такою історією стояла магія, темна й смертельна.

І тепер напад на Школу здавався лише питанням часу. Верховна Рада Відьом намагалася втримати спокій. Вони розсилали офіційні повідомлення, де стверджували, що загроза перебільшена, що Школа — унікальне місце, захищене тисячами заклять. Але чим більше вони це повторювали, тим менше люди вірили. Навіть ректор, коли зібрав усіх студентів у Великій Залі, не справив бажаного враження.

— Паніка ні до чого доброго не призведе, — говорив він, намагаючись тримати спокійний тон. — Пам’ятайте, що захисні чари нашої Школи — найсильніші у світі. Ви у безпеці.

Він казав правильні слова, але я чула інше: у його голосі звучала втома, страх, невпевненість. Його очі, зазвичай спокійні й мудрі, тепер блищали, ніби він приховував щось, чого не міг нам сказати. І найгірше — це абсолютно нікого не заспокоїло.

Я відчувала цю напругу щодня. Вона передавалася від викладачів, від старшокурсників, навіть від моїх друзів. Паша все частіше сидів мовчки, заглиблений у свої думки. Навіть під час вечірніх посиденьок він міг промовчати цілу годину, тоді як раніше завжди був душею компанії.

Це справді мене тривожило. Я не знала, що коїться з моїм братом, але відчувала: він щось приховує. І коли в суботу ввечері він несподівано сказав, що ми маємо зустрітися в тренувальній залі, я вже розуміла: щось серйозне.

Я перевдяглася у зручний одяг, зав’язала волосся в хвіст і пішла у призначений час. Коридори були тихі, вікна відбивали місячне сяйво. Зала, до якої ми зайшли, була менша за ту, де займалися студенти бойового факультету. Стіни тягнулися вгору, відлуння кроків відбивалося від кам’яних плит. Тут було пусто й прохолодно, і навіть тіні від смолоскипів здавалися настороженими.

Паша вже чекав на мене. Він був у чорному тренувальному костюмі, і його серйозний вираз обличчя одразу насторожив мене. Це зовсім не було схоже на звичайні тренування.

— Ну і навіщо я тут? — обережно запитала я, відчуваючи, як у грудях починає наростати неспокій.

— Ася, — його голос прозвучав глухо, без жодної усмішки. — Ти знаєш, що зараз відбувається. Чутки про Чорного Чаклуна — не просто вигадки. Кажуть, він у десятки разів могутніший за всіх, кого наш світ бачив раніше. Ти ж пам’ятаєш, — продовжив він, — що наш батько зник після битви з таким.

У грудях защеміло. Я лише кивнула. Коли я приїхала у Школу вперше, то одразу ж почала шукати бодай якісь згадки про батька. Костянтин Чорнотій. Моєму дитячому серцю колись так бракувало цього імені, цього образу. Я знайшла записи, статті, згадки в архівах. І всюди про нього писали як про героя. Саме він зупинив минулого Чорного Чаклуна. Саме він віддав своє життя, щоб наш світ продовжив існувати.

Я ж майже не пам’ятала його. Лише уривки: теплі руки, запах диму й трави, сміх, що лунав у нашому домі. А потім — порожнеча. Читати про нього було занадто боляче.

— Ніхто не знає, коли він вирішить напасти на Школу, — продовжував Паша. — Так, тут сильні захисні чари. Але чи буде цього достатньо? Ані Рада, ані ректор не хочуть бачити правду. Вони закривають очі й думають, що все мине само собою. Але… — він подивився на мене так, що я здригнулася, — мене зараз хвилює зовсім не це, - його голос став твердим. — Ми — Чорнотії. Ми головні вороги будь-якого Чорного Чаклуна. У першу чергу він полюватиме саме на нас. Я зможу захистити себе. Мама теж, хоча ти цього й не знаєш — вона закінчила бойовий факультет. Але ти… Твоя магія ще занадто слабка. Тому я маю навчити тебе битися.