Глава 20

Якось так швидко пролетіли канікули, і я навіть не знала, чого мені хочеться більше — повернутися в Школу чи залишитися вдома. Хоча з мамою тут було так добре, однак мене манило навчання. Я хотіла справді розвинути свою магію, навчитися хоча б елементарного контролю, щоб більше не відчувати себе чужою серед однокурсників. А значить, я все одно мала відправитися назад.

Цього разу я хоча б знала, чого очікувати, і Пашка не зможе мене налякати так, як уперше. Але все одно, коли я лише уявляла, як наша Школа відривається від землі й зависає у небі, мене знову стискало в грудях. Дивне відчуття, наче сам світ під ногами міг розсипатися на шматки. Та я вже потроху звикала, і страх перестав бути таким паралізуючим.

Мама проводжала нас із важким серцем. Вона довго обіймала мене й не хотіла відпускати, її руки тремтіли, а на очах блищали сльози, які вона намагалася приховати за усмішкою. Я навіть не уявляла, як їй живеться самій, коли ми з Пашею зникаємо майже на цілий рік. Для неї це справжнє випробування. Вона звикла, що ми завжди поруч, і тепер її дім здавався надто великим і надто тихим. Але я нічого не могла вдіяти — навчання чекало. Ми пообіцяли, що обов’язково будемо писати й приїдемо знову на наступні канікули.

Дорога минула спокійно. Лише одного разу мене трохи тошнило, коли ми в’їхали в перехід між світами. Паша, звісно, пожартував, що я ще мала й не звикла до цього. А я лише закотила очі. Йому легко, він завжди все сприймає як розвагу.

Цього разу Школа вже не вразила мене так, як минулого семестру. Можливо, я просто звикла. Он Паша взагалі навіть не звертав уваги на величні зали та літаючі вежі, наче вони були для нього звичайною буденністю. Ми приїхали доволі рано, більшість студентів мала прибути лише наступного дня, тому коридори здавалися порожніми й глухими. Лише відлуння наших кроків супроводжувало нас довгими переходами.

З Кімі ми домовилися зустрітися зранку, тож я залишалася з думками наодинці. Натомість Еліна вже була тут. Вона вперше за довгий час не пройшла повз мене з холодною байдужістю, а навіть привіталася. Хоча відразу ж пішла по своїх справах, це вже було дивним знаком. Я навіть не знала, що про це думати. Може, вона змінилася? Або просто гарний настрій? Хтозна. Значить, і Ліла теж мала прибути сьогодні. І мої здогади підтвердилися: за мить двері різко розчахнулися, й у кімнату влетіла подруга.

— Аська, я так скучила за тобою! — вигукнула Ліла й одразу кинулася мене обіймати. Її обійми були щирі й теплі, і я відчула, як на душі стає легше. — Хоча пройшло лише два тижні, але я вже звикла до цього місця, і без тебе тут було якось порожньо.

— Я теж скучила, — відповіла я, усміхаючись. — Як пройшли твої канікули?

— Нормально, як і очікувала, — знизала плечима вона. — Усе спокійно, але нудно. Я вже боялася, що ти теж приїдеш лише завтра, і тоді я б тут збожеволіла від самотності. То що, чим займемося сьогодні?

— Пашка казав, що можна зайти до них, — відповіла я, трохи загадково. — Хлопці притягли купу смаколиків. І взагалі, чого нам сидіти тут удвох, якщо там веселіше?

— Тоді гайда! — пожвавішала Ліла.

— І куди це ви зібррралися? — буркнув Васька, який, звісно, підслуховував нашу розмову з шафи.

Його муркотіння завжди здавалося трохи невдоволеним. То він бурчав, що ми йдемо кудись без нього, то робив вигляд, ніби йому все байдуже. Я вже навіть не намагалася вгадати, що він відчуває насправді. Чи справді він хвилювався за мене як Провідник, чи просто любив поворчати?

— Ти йдеш із нами, — сказала я твердо, взяла кота на руки й притиснула до себе.

— Поверррни мене на місце, — фиркнув він, випускаючи кігті. — Я хочу пррросто поспати. І тобі теж не завадило б залишитися.

— Я хочу відпочити, а відпочинок — це бути поруч із друзями. А ти маєш бути поруч зі мною. Забув? — я підморгнула йому.

— Ну добррре, — здався він нарешті, хоча з вигляду все одно залишався невдоволеним.

Ми вирушили до кімнати хлопців. Там нас уже чекали Пашка та Спайк, решта мали прибути лише завтра. Стіл був завалений усілякими смаколиками, і я відразу зрозуміла: вечір точно буде вдалим. Васька ж із буркотінням заліз на ліжко мого брата й миттю заснув, лише зрідка ворушачи хвостом. Та щось мені підказувало, що він, як завжди, лишався насторожі.

І тут мене раптом осяйнула думка: Провідник мав мене захищати. Але як саме? Невже Васька справді володіє магією? Чи він лише спостерігач? У мені пробудилася цікавість. Я вже уявляла, якось у бою він перетворюється на величезного звіра й кидається на ворога. Хоча… знаючи його характер, він швидше знайде спосіб сварливо коментувати мої дії, ніж допомагати.

— Дівчата, готові до нового семестру? — озвався Спайк, розкладаючи на тарілки пиріг.

— Майже, — відповіла я. — Думаю, він мало чим відрізнятиметься від попереднього.

— Ну, на факультеті природної магії, може, й так, — погодився брат. — А от у нас на бойовому починається більше практики. Нас попередили: тепер буде важче.

— Нам це не дуже потрібно, — всміхнулася Ліла. — Ми ж учимося боротися магією, а не кулаками. Хоча… хто його знає. Життя може зробити різкий поворот. Тим паче з цими заворушеннями у світі відьом.

— Якими ще заворушеннями? — насторожився Паша.

— Мама казала, що останнім часом почалися напади. Наче з’явився якийсь могутній Чорний Чаклун, — знизала плечима Ліла.

Її слова впали на нас, наче каміння. У кімнаті запанувала тиша. Я відчула, як у грудях стискається серце. Я знала, хто такі чорні чаклуни. На історії відьмацтва нам пояснювали: вони не народжуються темними, це завжди вибір. Колись давно їх було чимало, але потім світ очистився від їхньої влади. Вважалося, що нових уже не з’являлося десятки років. Їхня магія була страшною, вона пожирала душу й змушувала робити жахливе. Вони вбивали, руйнували міста й цілі кланові спільноти. І тепер знову? Мені стало холодно. Якщо це правда — наш світ стоїть на порозі нової темряви.