Глава 19

Якось так швидко пролетів перший семестр навчання. І він був відносно спокійним. Я вже очікувала чогось більш цікавого як з пошуком артефакту, та нічого не сталося. Ми просто вивчали премудрості відьомства. І хоча мій дар вже проявився, та я зовсім не вміла його контролювати. Інколи могла викликати досить сильну зливу, а на деяких уроках не вдавалося впоратися навіть з простеньким вогником. І це неабияк мене засмучувало. Радувало лише те, що мої друзі та брат мене щиро підтримували та вірили, що все обов'язково вийде.                                                                                     

Так, тепер я можу саме так і називати цих людей. За ці кілька місяців вони і справді стали для мене дуже близькими. Мені подобалося проводити з ними час. І якщо з хлопцями ми не могли так часто поговорити, проте з Лілою та Кімі я досить часто ділилася своїми хвилюваннями, як і вони зі мною. Однак з Еліною так і не склалося. Вона удавала, ніби ми не шукали разом артефакт і взагалі їй не подобається таке сусідство, хоча в цьому я й не сумнівалася. Спочатку мене це якось напружувало, а потім стало просто байдуже.                                                                                                                         

І тепер нарешті ми повернулися додому на канікули. Звичайно мама була неабияк рада цьому факту. Вона сильно скучила за нами за цей час. Раніше хоча б я була, і якось легше було пережити від'їзд Паші, а тепер вона залишилася сама. Та по приїзду я помітила одну дуже важливу річ. У вітальні висів родинний портрет, який я раніше не бачила. На ньому була моя мама в гарній сукні та з щирою усмішкою. Я ще ніколи не бачила її такою радісною. Поруч з нею стояв Паша, і йому там було роки три, а на руках в неї сиділа однорічна я. Та поруч стояв чоловік. І ось тепер я розуміла, що і справді схожа на батька. Значить вже можна не приховувати правду про мого батька. А я ж досі не знаю про нього багато. Та на це ще буде час. Зараз в нас мало часу, тому потрібно насолодитися тими днями, які ми можемо провести разом.                                                                                                                                   

- Ну і як тобі школа, донечко? - запитала мама, коли ми всі сиділи у вітальні, обираючи фільм на вечір. - Все подобається?                                                                                                                                         

- Та ніби так, знайшла друзів. Пашка дуже сильно допомагає, - я вказала на брата, який з пультом сидів, шукаючи щось цікаве. - Якби не він, навіть не знаю, що би зробила. А так навчання цікаве, в мене з'явилися друзі. Загалом все класно.                                                                                                   

- Це мене радує, адже я хвилювалася за тебе. Хоча там завжди поруч Паша, - вона погладила сина по голові. - Я чула, що ти знайшла родинний артефакт Чорнотій і тим самим врятувала школу. Це правда?                                                                                                                                                              

- Так, але мені допомогли його знайти, - я посміхнулася.                                                                               

- Це дуже добре, не віддавай його нікому. Він має бути в тебе, - серйозно сказала мама. - Це дуже важливо.                                                                                                                                                             

На якусь мить в кімнаті повисло напруження, і я могла лише кивнути. Чому маму настільки це стривожило. Невже з цією річчю пов'язано щось більше, ніж просто порятунок школи? Що ж за магія в моїх руках.                                                                                                                                                         

- А як справи в мене ніхто не хоче поцікавитися? - намагався розслабити всіх Паша. - Ну звичайно, я ж просто син, а не улюблена донечка.                                                                                                            

- Ти там навчаєшся третій рік, не думаю, що щось змінилося, - посміхнулася мама. - Хоча що в тебе було цікавого?                                                                                                                                                    

- Знаєш мамо, за весь семестр в мене було стільки... нічого, - пожартував брат. - Все нудно, як і завжди.                                                                                                                                                             

- Так, бойовий факультет дуже нудний. Саме те слово, яке чудово його характеризує, - мама закотила очі.                                                                                                                                                                        

Дивно, вона так тепло говорить саме про цей факультет. Можливо вона колись саме на ньому й навчалася. Цікаво, тепер я точно знаю, що моя мама не відмовилася від магії, проте я ніколи цього не бачила. Але це не заважало мені мати щасливе життя. Тому я зручно вмостилася на дивані, приготувавшись до фільму. Васька спав на горі, а ми збиралися провести час родиною. І це було справді чудово...