Глава 19

Якось так швидко пролетів перший семестр навчання. Здавалося, ще вчора я вперше переступила поріг Школи Відьом, губилася в нескінченних коридорах, намагалася запам’ятати обличчя викладачів і не розгубитися серед сотень нових студентів.

А вже тепер ми збирали речі додому на канікули. Семестр виявився відносно спокійним, без пригод, подібних до пошуків артефакту. Після тієї історії я майже чекала, що події знову закрутять нас у вир небезпеки, та нічого подібного не сталося. Ми просто вивчали премудрості відьомства, виконували вправи, складали іспити. Будні поглинули нас цілковито.

Хоч мій дар і проявився, та я зовсім не вміла його контролювати. Бувало, на тренуваннях могла викликати справжню зливу з громом і вітром, коли потрібно було лише трохи зволожити ґрунт. А інколи — навпаки: не могла впоратися навіть із простеньким вогником, який у моїх однокурсників виходив з першої спроби.

Це неабияк засмучувало. Кожна невдача наче давила на плечі, нагадуючи, що я не така, як усі, що ще надто слабка. І щоразу, коли інші легко справлялися з елементарними вправами, я відчувала себе чужою серед них.

Та водночас я починала розуміти: сила в мені є, і вона зовсім не маленька. Вона просто непокірна, дика, ніби буря, яку неможливо загнати в рамки. І саме це було найбільш лячним: я не знала, що одного дня може вирватися назовні. Лише підтримка друзів і брата не давала мені остаточно впасти у відчай. Вони щиро вірили, що все обов’язково вийде, і ця віра допомагала мені вставати щоразу після поразок.

Так, тепер я можу саме так і називати цих людей — друзями. За кілька місяців вони справді стали для мене дуже близькими. Здавалося, ще вчора ми дивилися одне на одного з недовірою, а тепер я не уявляла, як би вижила без їхньої підтримки.

Мені подобалося проводити з ними час. З хлопцями не завжди виходило довго говорити — вони частіше пропадали на тренуваннях чи готувалися до своїх бойових дисциплін, але навіть їхні короткі жарти чи просто присутність поруч давали відчуття стабільності.

З Лілою та Кімі в мене склалися ще тепліші стосунки: ми часто сиділи разом вечорами, ділилися хвилюваннями, обговорювали викладачів і навіть намагалися тренуватися в кімнаті. Їхні слова підтримки, їхні усмішки були для мене наче ліки.

З Еліною ж так і не склалося. Вона удавала, ніби ми й не шукали разом артефакт, ніби нічого нас не пов’язувало. Ставилася з холодом, з погордою, ніби моє сусідство було для неї тягарем. Спочатку мене це ображало, інколи навіть доводило до сліз. Я ловила себе на думці, що намагаюся заслужити бодай краплю її довіри чи схвалення. Та згодом зрозуміла: немає сенсу. І відпустила. Мені стало просто байдуже.

І ось ми повернулися додому на канікули. Це відчувалося дивно: після шумних коридорів і гулких аудиторій Школи дім здався надто тихим, але водночас затишним. Звичайно, мама була неабияк рада нашому поверненню. Вона скучила за нами настільки, що не могла відвести погляду, постійно обіймала то мене, то Пашу. Раніше їй було легше: хоча б я залишалася поруч, і самотність не була такою відчутною. А тепер вона справді жила сама. І це, мабуть, найважче для неї випробування.

Та по приїзду я помітила одну річ, що одразу кинулася в очі. У вітальні, на найпомітнішому місці, висів родинний портрет, якого я раніше не бачила. Полотно було трохи старе, але кольори збереглися, і я довго не могла відвести погляду.

На портреті була моя мама в гарній сукні, із щирою усмішкою, якої я ніколи не бачила в реальному житті. Вона здавалася такою щасливою, легкою, ніби на тому полотні жила інша версія мами. Поруч із нею стояв Паша — зовсім маленький, років трьох. А на руках вона тримала однорічну мене, з допитливим поглядом і кучериками, що спадали на чоло.

Та найбільше вражав чоловік, який стояв поряд. Його постать була горда й водночас спокійна. І тепер я зрозуміла: я справді схожа на батька. Очі, лінія підборіддя — усе повторювалося в мені.

Це означало, що більше немає сенсу приховувати правду про нього. Якщо мама повісила цей портрет на видному місці, отже, вона готова до розмови. Але поки я не наважувалася запитати. Я знала: ще буде час. А зараз нам подарували кілька днів разом, і треба насолодитися ними.

— Ну і як тобі школа, донечко? — спитала мама, коли ми всі сиділи у вітальні, обираючи фільм на вечір. Її голос був м’яким, але водночас у ньому звучала наполегливість. — Все подобається?

— Та ніби так, — відповіла я, усміхнувшись. — Знайшла друзів. Пашка дуже допомагає, — я кивнула на брата, який розвалився в кріслі з пультом і зосереджено шукав щось цікаве. — Якби не він, навіть не знаю, що б я робила. А так — навчання цікаве, в мене є підтримка. Загалом усе класно.

— Це мене радує, — мама погладила Пашу по голові. — Я хвилювалася за тебе, хоч знала, що він поруч, — вона на мить замовкла, потім додала. — Чула я, що ти знайшла родинний артефакт Чорнотій і врятувала школу. Це правда?

Її слова прозвучали надто серйозно. У кімнаті ніби похолодало. Ця річ була дуже важливою для нашої родини, і знайти його – це надважливо.

— Так, але мені допомогли його знайти, — я посміхнулася, намагаючись розрядити напруження.

— Це добре. Але запам’ятай: не віддавай його нікому, — мама сказала це тихо, проте так рішуче, що в мене пробігли мурахи. — Він має бути в тебе. Це дуже важливо.

На якусь мить у кімнаті запала тиша. Я лише кивнула, відчуваючи, як у грудях стискається серце. Чому мама настільки стривожилася? Невже з кулоном пов’язано щось більше, ніж я думала? Чому саме я маю його берегти? Питання виникали одне за одним, та я знала: це не та розмова, яку варто починати зараз.

— А як справи в мене ніхто не хоче поцікавитися? — озвався Паша, намагаючись розрядити атмосферу. — Звичайно, я ж просто син, а не улюблена донечка.

— Ти там навчаєшся вже третій рік, — мама ледь усміхнулася. — Не думаю, що щось змінилося. Хоча, добре, що в тебе було цікавого?

— Знаєш, мамо, за весь семестр у мене було стільки… нічого, — пожартував він. — Усе нудно, як завжди.