Глава 18

Я досі не могла повірити, що артефакт знаходиться в мене. Іноді ловила себе на думці, що це все лише дивний сон, у якому я й мої сусідки по кімнаті ризикували життям у темних коридорах Школи Відьом, проходили крізь стіни, відкривали таємні кімнати та знаходили щось, про що більшість навіть не підозрює.

Але щоразу, коли я відчувала холодний метал кулону на своїй шиї, сумніви зникали. Він був реальний. І від цього в мене всередині знову й знову стискалося серце, так, ніби частина відповідальності, яку я ще не могла до кінця усвідомити, раз у раз нагадувала про себе важким подихом.

Це означало, що школа таки врятована. І це зробили ми — я, Еліна та Кіміко. Не якісь легендарні відьми минулого, не викладачі, що знали сотні заклять, а ми — три першокурсниці, котрі ще вчора не знали, як правильно тримати чарівну паличку. Здавалося б, після такого ми мали б стати нерозлучними подругами, як у старих історіях про героїв, але все виявилося зовсім інакше.

Між нами залишилася відстань, майже невидима, але відчутна. Еліна продовжувала уникати нас із Кіміко, говорила тільки тоді, коли це було справді необхідно, й навіть у ті рідкісні моменти в її голосі звучав лід. Її погляди, часом ковзаючи кулоном, ніби випробовували мене, перевіряли, чи не зламаюся я під його тягарем. Проте й ця крихта змін — що ми тепер могли хоча б мирно перебувати в одній кімнаті, не вибухаючи сварками щогодини, — вже була досягненням.

Перший семестр пролетів у дивному напівсні. Дні накладалися один на інший, як сторінки книги, яку читаєш надто швидко. Дзвоник зранку, лекції, тренування, вечори з підручниками, чорнилом і нескінченними нотатками.

Я відчувала, як поступово звикаю до ритму школи, який спершу здався нестерпним. З часом я почала робити невеликі, але все ж успіхи у своїй магії. Так, вони були непоказні й, можливо, смішні на тлі чужих досягнень, але я пишалася кожною крихітною перемогою. Кожного разу, коли заклинання спрацьовувало, коли енергія слухняно текла крізь пальці, я відчувала захват, справжнє тепло, яке піднімалося зсередини. Це було підтвердженням того, що я тут не випадково.

Згодом у мене з’явився улюблений предмет — «Основи природної магії». На цих заняттях я ніби оживала. Тут усе здавалося справжнім: запах сухих трав і вогкої землі, шелест листя на тренувальних майданчиках, коли ми відпрацьовували вправи, відчуття, що власна енергія стає продовженням навколишнього світу.

Іноді я залишалася після занять, затримувалася біля лабораторних столів чи в невеликих теплицях, де викладалися рослинні закляття, й ловила себе на тому, що не можу відірватися від підручників. Сторінки тягнули мене, ніби кликали відкрити ще й ще новий секрет. Я знала: до статусу найкращої студентки мені ще дуже далеко, та все ж відчувала — я на правильному шляху.

Васька й містер Аластар виявляли до мене особливий інтерес. Васька, як завжди, безцеремонний, сипав зауваженнями, сміявся з моїх помилок, але в його кпинах відчувалася тепла іронія. За кожним підколом ховалася справжня підтримка. Аластар же дивився на мене інакше: в його погляді була не проста цікавість учителя до здібного учня, а щось глибше, схоже на дослідження. Ніби він намагався зрозуміти мою природу.

Його очі спалахували вогниками щоразу, коли мені вдавалося виконати заклинання, навіть найпримітивніше. І це мене бентежило. Що ж такого було в моїй магії, що привертало їхню увагу?

Та ще більше мене дивувало інше: за весь час ректор так і не заговорив зі мною про артефакт. А я була певна, що він знає. Неможливо було не знати. Інколи, коли ми випадково зустрічалися в коридорах чи на зборах, його погляд зупинявся на кулоні, й хоч він нічого не казав, я відчувала цю мовчазну напругу.

І все ж він не кликав мене, не питав, не вимагав пояснень. Це тримало мене в постійному очікуванні. Можливо, він вирішив, що тепер немає сенсу? А може, чекав, поки я сама наважуся заговорити? Але я знала: першою йти до ректора з цим питанням — ідея безглузда. Я вирішила чекати, навіть якщо це чекання виснажить мене.

Місяці минали, й чим ближче був кінець семестру, тим рідше я згадувала про кулон. Навчання, невеликі суперечки з Еліною через побутові дрібниці, тихі розмови з Кіміко вечорами — усе це поступово відволікало мене. Артефакт перетворився на невід’ємну частину мого життя: холодний уранці, теплий увечері, він більше не здавався чужим. Я навіть іноді ловила себе на думці, що кулон дихає разом зі мною.

Аж ось у передостанній день семестру мене застала несподіванка. До кімнати зайшла помічниця ректора й сухо мовила, що Містер Мартінез викликає вас до себе. Серце моє обірвалося.

За кілька хвилин я вже стояла перед його кабінетом. Час ніби сповільнився. Я вдивлялася у важкі різьблені двері, рахувала подряпини на ручці, намагалася вгадати, чому ж він нарешті покликав мене. Подяка? Догана? А може, щось іще страшніше?

Я зробила глибокий вдих і відчинила двері. Кабінет зустрів мене запахом старих книг і деревини. За спиною ректора — полиці з фоліантами, карти, світильники, що кидали м’яке золоте світло. Він сидів у своєму величному кріслі й уважно спостерігав за мною. Його очі щоразу поверталися до кулону. Я присіла навпроти, відчуваючи, як у горлі пересохло. Тиша. Лише потріскував камін. І тоді він заговорив.

— Ася, і як тобі навчання в Школі Відьом? – спитав раптово він.

Його голос звучав буденно, майже рівно, та все ж я здригнулася. Чому він мене так лякає? Хоча можливо це все просто через стрес або могутність ректора.

— Загалом непогано, — відповіла я чесно. — Мені подобається. Є деякі проблеми, але я думаю, що швидко їх вирішу.

Він кивнув. На мить у його погляді спалахнула тепла усмішка. Майже батьківська. Можливо так би робив мій батько. І я ще більше засумувала за ним.

— Це добре. Знаєш, я так і не подякував тобі за те, що ти врятувала школу, — сказав він неквапно. — Не знаю як, але тобі вдалося знайти артефакт. І мушу зізнатися: я справді недооцінював тебе.

Я відчула, як обличчя моє запалало. Його слова були щирими, та в них відчувалася вага. Він визнав мене героєм. Але я не була такою. Мені просто пощастило.