Глава 17

Прокинулася я посеред ночі від власного крику. Горло стисло так, що здавалося — ось-ось задихнуся, а серце билося, наче хотіло вирватися з грудей. Піт заливав очі, липко стікав по спині, просочував нічну сорочку.

Декілька секунд я зовсім не могла збагнути, де перебуваю: темрява здавалася безмежною, і було враження, ніби я зависла в пустоті, де немає ні підлоги, ні стелі. Але поступово до мене повернулася ясність, і я зрозуміла: це моя спальня в гуртожитку Школи Відьом.

Три ліжка, тьмяні фіранки, запах старого дерева й воску, що завжди стояв у цих стінах. Все те саме, й водночас зовсім інше — бо тепер ця кімната здавалася мені незнайомою, ніби перетворилася на пастку.

Мій крик уже зробив своє діло: сусідки прокинулися й реагували кожна по-своєму. Еліна, як і належить воїтельці, зістрибнула з ліжка так різко, що ковдра злетіла вбік. Меч у її руках блиснув у темряві — не знаю навіть, де вона встигла його вихопити. Рухалася вона швидко й безшумно, мов кішка, готова напасти. Її постать у півтіні виглядала лячно й велично водночас. Я завжди знала, що вона сильна, але зараз уперше по-справжньому відчула, наскільки.

Кіміко, хоч і виглядала наляканою, теж не розгубилася. Її пальці судомно схопили книгу, що лежала на тумбочці, й вона тримала її так, наче то був щит або жезл. Смішно було б, якби не так страшно: очі Кімі світилися рішучістю, навіть попри тремтіння губ. Я мимохіть подумала: ця дівчина ніколи не здається, навіть коли в руках у неї лише книжка.

Обидві дивилися на мене, ніби на привида. Місячне світло ледь пробивалося крізь фіранки, малюючи срібні смуги на підлозі. У цих променях я бачила їхні очі — розширені, напружені, готові до будь-якої біди. І стало так соромно, що я налякала їх лише власним сном, власним криком.

— Ася, що сталося? — першою озвалася Кімі.

Її голос тремтів, але в ньому було більше щирої тривоги, ніж страху. Я відчувала, як слова самі рвуться з моїх вуст. Без жодних пояснень, без вагань я видихнула:

— Я знаю, як дістати артефакт, - сказала я. – І я маю його терміново знайти.

Ці слова прозвучали настільки впевнено, що я сама злякалася себе. Усередині ж усе стискалося від сумнівів. Я не до кінця розуміла, як саме це зробити. Лише пам’ятала шепіт Ідріани, що залишив у моїй голові чіткий орнамент слів: “Опинишся у серці Школи — і кров покаже тобі шлях.”

— Ну що ж, тоді пішли, — сухо сказала Еліна.

Вона не питала, що за артефакт, не сумнівалася, не вимагала пояснень. Просто прийняла рішення, наче все було очевидно. Відклала меч на край ліжка лише на мить, щоб накинути куртку, і знову взяла зброю до рук. Її рішучість змусила мене рухатися швидше.

Я кидала на себе одяг поспіхом, пальці не слухалися, ґудзики ніяк не хотіли застібатися. Кімі теж перевдягалася мовчки, час від часу кидаючи на мене тривожні погляди. Її руки тремтіли, але вона трималася.

А ось Еліна мене здивувала. Вона не лише натягнула плащ, а й почала обирати зброю, перебираючи ножі, ремені. Усе робила з такою уважністю, ніби ми йшли не до стіни Школи, а на справжній бій.

— Не дивись так, — буркнула вона, помітивши мій подив. — З вами щось станеться, а потім звинуватять мене. Та й я не дозволю вам стати героями без мене.

Вона всміхнулася куточком губ, але я вловила в її погляді щось більше. Можливо, приховану турботу. Можливо, небажання залишати нас самих. Вона любила прикидатися байдужою, але сьогодні її маска тріснула. Я нічого не відповіла. Зайва пара рук, та ще й таких вправних, справді не завадить.

За кілька хвилин ми вже крокували темними коридорами Школи Відьом. Замок спав. Тільки вітер шурхотів за вікнами й іноді завивав у щілини, змушуючи стіни стогнати. Кам’яні плити під ногами віддавали глухим луною, і кожен наш крок здавався занадто голосним, небезпечним. Я боялася, що хтось почує й зупинить нас.

Слова Ідріани знову звучали в моїй голові, мов заклинання: “Кров покаже тобі шлях.” Я не розуміла, як саме це станеться, але відчувала — все має відбутися цієї ночі.

Еліна йшла попереду, її тінь ковзала по стінах, витягувалася й ставала схожою на примару. Вона крокувала впевнено, ніби знала кожен камінь у цьому коридорі. Я дивилася на неї й відчувала якусь дивну безпеку. Можливо, тому, що вона завжди готова битися.

Кімі йшла поруч, стискаючи мою руку так сильно, що пальці побіліли. Але її тепло передавалося мені, заспокоювало, навіть коли серце билося, наче скажене. Нарешті ми зупинилися. Перед нами була звичайна стіна. Сіра кладка, волога, шорстка. Нічого особливого.

— І навіщо ми тут? — хмикнула Еліна. — Це ж просто стіна.

— Має хтось щось гостре? — спитала я.

Сказавши це, одразу відчула себе безпорадною: іти по артефакт — та навіть ножа не взяти. Але Еліна врятувала ситуацію: закотила очі, витягла з-за пояса невеликий кинджал і мовчки простягнула мені.

Метал був крижаним, і від дотику до нього по моїй шкірі пробігли мурашки. Я вдихнула на повні груди, зібралася з духом і швидким рухом розрізала шкіру на руці. Біль спалахнув гостро, але я встояла. Краплі крові відразу проступили й заблищали в темряві.

Я приклала руку до стіни. Спершу — нічого. Лише холодний камінь. Секунда, друга. Я вже почала думати, що помилилася, що Ідріана обдурила мене. Але тоді все навколо ожило. Стіна засвітилася зсередини золотавим сяйвом. Камінь затремтів, загудів, і поволі почав розходитись убік. Я відчула, як повітря в кімнаті змінилося: стало густішим, ніби саме магія просочувала його.

Ми завмерли, спостерігаючи, як перед нами відкривається прохід. За мить там була кімната — кам’яна, темна, тиха. Я зробила крок уперед. Ехо моїх кроків розлетілося по стінах, і від того серце стиснулося ще дужче.

— І що тепер? — прошепотіла Кімі, обережно заходячи за мною.

— Не знаю, — зізналася я.

Кров продовжувала капати з рани. Я роздратовано подумала, що зробила занадто глибокий розріз. Але на той момент була так захоплена, що і не помітила цього.

— Може, спробуєш тут? — раптом сказала Еліна.