Глава 16

Після того як Пітер допоміг мені проявити магію, навчатися стало ще легше. Я ще ніколи не відчувала себе настільки живою. Ніби всі ці роки я дрімала десь у темному підземеллі, загорнута в ковдру власної безпорадності, а тепер різко вийшла на світло й вдихнула на повні груди.

Мене переповнювала енергія — я могла годинами сидіти над підручниками чи вправами й зовсім не відчувати втоми. Дрібні чари, які раніше не піддавалися, тепер виходили майже з першого разу: іскри слухняно спліталися в символи, слова заклять не плуталися на язиці.

Так, я все ще відставала від інших студентів, проте містер Аластар не відмовився від мене: він уперто продовжував давати додаткові завдання, пояснював те, чого я не встигала засвоїти на парах, а іноді навіть затримувався після занять, аби проконтролювати, чи я правильно працюю з формулами. Його терпіння дивувало навіть мене саму. Іноді здавалося, що він бачить у мені щось більше, ніж я сама готова була визнати.

Моя магія, як би слабко вона не проявлялася, була необхідна для пошуків артефакту. Я прекрасно усвідомлювала: ми з братом самі не справлялися. Тому, трохи вагаючись, я підключила до справи Кімі та Лілу. На диво, дівчата виявилися лише раді допомогти.

Кіміко одразу занурилася в стародавні хроніки, уважно виписуючи кожен символ і роблячи власні нотатки; Ліла ж намагалася знайти щось корисне в розповідях старшокурсників, і навіть якщо більшість їхніх історій виявлялися вигадками, іноді серед них траплялися цікаві дрібниці.

Ми працювали щодня після занять. Я, Пашка з його компанією та дівчата буквально жили в бібліотеці. Там завжди стояв запах старого паперу й воску, крізь вузькі вікна падали промені, в яких літали золотаві порошинки, немов мініатюрні планети. Сотні книжок, товстих фоліантів і тонких зошитів ми перегортали з ранку до вечора. Деколи пальці боліли від ваги сторінок, а очі пекло від дрібних літер. Але ми вперто шукали.

І що далі, то більше мене гризла втома. Час минав, сторінки шелестіли, а результатів не було. Кожного вечора я поверталася в спальню настільки виснаженою, що ледве встигала роззутися, як падала на ліжко.

Одного разу я навіть не пам’ятала, як дісталася до кімнати. Просто зупинилася в коридорі, моргнула — й ось уже лежу на ковдрі, загорнувшись у неї, наче в кокон. Сон накрив мене, мов хвиля, і я потонула в ній без жодного опору.

Коли ж відкрила очі, то враз збагнула, що знаходжуся зовсім не у своєму ліжку. Навколо розкинувся знайомий краєвид — край острова Школи Відьом. Хмари ковзали так близько, ніби я могла доторкнутися до них рукою. Я одразу відчула холодний подих вітру, що піднімався знизу, з бездонної прірви. Тільки поглянути вниз — і серце зупиниться, ноги підкосяться.

Я стиснула пальці в кулаки й зробила кілька кроків назад. Навіть якщо це сон, навіть якщо я в безпеці — ні, краще не ризикувати. Я озиралася навсібіч, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Навіщо мене занесло саме сюди? І чому все відчувається таким реальним: запах вогкої трави, шерех гілок, далеке каркання птахів? Я вдихнула на повні груди — і в ту ж мить побачила ЇЇ.

Переді мною стояла Ідріана Чорнотій — легендарна прародителька нашого роду. Я знала її лише за портретами в залах школи: горда постава, темне волосся, гострі риси обличчя, які наче різьблені з каменю. Але тут вона була живою. Її очі світилися дивним внутрішнім сяйвом, ніби в них хтось запалив вогники.

Вона була одягнена у старовинне вбрання — довгий плащ із вишивкою символів, що виблискували, наче справжнє золото. І найголовніше — на шиї в неї висів той самий кулон. Я одразу впізнала його форму: витончене сплетіння срібних ліній, у центрі якого пульсував камінь. Він дихав, ніби живий. Мені перехопило подих. Я забула, як говорити, як рухатися. Просто дивилася на неї, немов на привида з казки.

— Ася Чорнотій? — її голос прозвучав низько й владно, так, що захотілося стати рівніше. Я лише кивнула. — Значить, ти мій нащадок. Дивно, — вона злегка примружилася. — Я завжди гадала, що в нашому роді дівчата будуть більш… статними.

— Ну, не всім бути такими снобами, як ви, - я склала руки на грудях, намагаючись приховати страх за маскою зухвалості.

— Снобами? Це якесь хороше слово? — здивувалася вона. — Гаразд. Буду вважати, що це комплімент.

Я прикусила губу. Як я могла забути, що вона жила сотні років тому? Для неї мої сучасні слова — темний ліс. Але водночас ця відсторонена зверхність лише підтверджувала: так, переді мною справді Ідріана. І сон це чи ні — а серце билося, наче від справжньої зустрічі.

— Добре, — вона зробила крок уперед, і земля під ногами вібрувала. — Я тут зовсім з іншої причини. Знаю, що під час битви мій кулон загубили. І тепер уся школа під загрозою. Енергія, яку він містить, нестабільна. Якщо її не зупинити, вибух накриє не лише людей, а й чарівників. А це вже — загибель цілого покоління.

Її голос не тремтів. Слова вона вимовляла холодно, майже байдуже, ніби йшлося не про життя сотень учнів, а про розбиту вазу. Хоча може це тому, що вона давно померла.

— Тобі байдуже на людей? — вирвалося в мене.

— Авжеж, — вона навіть не здригнулася. — Люди — слабкі. Вони завжди були для нас тягарем. Але чарівники… наш рід… — у її очах спалахнув вогонь. — Ось це важливо.

Я скривилася. Мимоволі згадалося, як у книгах описували темних магів, які ставили себе вище за всіх. Справжнісінькі смертежери. Хоч бери й засновуй свій Орден Фенікса… Але ж зараз не час жартувати. Переді мною — сила, з якою краще не сперечатися.

— То де він? Де кулон? — я нарешті зважилася спитати.

— Я не знаю точного місцезнаходження. Це сталося задовго після моєї смерті. Але, — її очі знову спалахнули. — Я можу підказати, як його знайти.

— Дай мені свою руку, - вона простягнула до мене руку. Довгі пальці, холодні й водночас вабливі.

Я застигла. Чи справді це правильний вибір? Може, все це лише примара, що заманює мене в пастку? Але ж саме вона створила артефакт. Саме вона пов’язана з ним найсильнішими узами. Хто, як не вона, може знати, де його шукати? Я глибоко вдихнула й простягнула долоню. Її пальці торкнулися моїх — і світ вибухнув.