Глава 15

Якось пошуки зовсім не просувалися, як і намагання містера Аластара розбудити мою магію. Здавалося, ніби щоранку він дивився на мене все більш розчарованим поглядом, хоча сам ніколи прямо цього не казав. Його обличчя завжди залишалося стриманим, а голос — рівним, проте мені не потрібно було багато слів, аби вловити відтінок: невдоволення, прихованого сумніву чи навіть відчаю.

У нього взагалі були якісь свої дивні методи: то він змушував мене годинами сидіти над старими символами й намагатися «відчути» їх значення, то давав у руки камінь, що, за його словами, мав випромінювати тепло, якщо торкнеться того, хто має в собі бодай іскру сили. Проте камінь залишався холодним, мов лід, і від того всередині в мене щось опускалося все нижче й нижче.

Мабуть, найгіршим було навіть не те, що нічого не виходило, а те, що я бачила його надію. Кожного разу він подавав мені той камінь, ніби справді чекав дива, ніби цього разу щось зміниться. Але дива не ставалося. І чим довше я дивилася на власні безсили долоні, тим більше відчувала себе не стільки ученицею, скільки помилкою.

Єдине, що бодай якось піднімало мені настрій, так це мої успіхи на теоретичних заняттях. Ми ще не перейшли до практичного застосування сили, тож усе обмежувалося історією магії, сухою теорією та загальними відомостями про закляття. У цьому я почувалася впевненою.

Я пам’ятала кожну лекцію, легко запам’ятовувала списки, а в бібліотеці могла годинами засиджуватися за товстими фоліантами, які навіть викладачі відкривали нечасто. У мене була добра пам’ять, і на відміну від магії, вона мене ніколи не підводила. І хай це не було справжнім чаклунством, та все ж давало відчуття, що я не зовсім бездарна.

Мені навіть вдалося подружитися з кількома дівчатами. Ліла була тихою, але надзвичайно уважною дівчиною: вона завжди сиділа десь збоку в класі, однак знала відповіді на всі запитання викладачів. Кіміко ж, навпаки, була гучною і трохи безрозсудною, проте саме завдяки цьому поруч із нею завжди було легко й весело. Вона мала дивовижний талант розсмішити навіть у найпохмуріший день. А от із Еліною все складалося інакше: вона дивилася на мене так, ніби я випадково зайняла чуже місце. Тож ми обрали тактику мовчазного ігнорування. Не дружба, але й не відкрита ворожнеча — і цього мені вистачало.

Васька ж бурчав. Завжди. Він бурчав, коли я запізнювалася на заняття, коли брала зайві книжки в бібліотеці, коли не доїдала вечерю, коли надто довго розмовляла з кимось. Його невдоволене «мррр» супроводжувало мене ледь не щодня. Але за цим буркотінням ховалася дивна турбота. Він по-своєму захищав мене: шипів на тих, хто занадто близько підходив, і, як мені здавалося, навіть стежив, аби я не залишалася надто довго на самоті.

Єдиним, на кого він ніколи не фиркав, був Пашка. Навпаки — вони знаходили спільну мову так легко, що іноді я відчувала себе третьою зайвою. Дивно: мій кіт і мій брат порозумілися швидше, ніж я з кимось іншим.

Другий тиждень мого перебування в школі минув, і я вже трохи звикла до нового ритму життя. Ранки, що починалися з дзвону кришталевих дзвоників, нескінченні лекції в аудиторіях із високими стелями, вечері в шумній залі, де завжди пахло свіжим хлібом і пряними трав’яними напоями. Все це поступово ставало буденністю.

Сьогодні в мене був вільний час після пар. Я втекла на східні сходи школи. Вони вели вниз, але закінчувалися глухими заростями в’юнких рослин, які створювали природний зелений навіс. Завдяки йому я мала власний прихований куточок, де мене ніхто не міг побачити. Листя тихо шелестіло від легкого вітру, сонячні промені просочувалися крізь щілини й розсипалися золотими плямами по каменю. Тут було затишно. І вперше за день я могла лишитися наодинці зі своїми думками.

Більшість студентів вирушили до краю острова. Там було красиво: урвища, укріплені магією, відкривали вид на нескінченне море хмар унизу. Кажуть, особливо гарно дивитися на захід сонця, коли все небо стає пурпуровим і тоне в океані туманів. Але я не наважувалася туди йти. З моїм страхом висоти мені й думати було страшно про те, щоб виглянути за край. Я й досі не звикла до думки, що ми перебуваємо високо над землею, на шматку скелі, який тримається лише завдяки магії.

Я настільки занурилася в роздуми, що навіть не одразу помітила, як хтось присів поруч. Коли повернула голову — здивувалася: це був Дрейк. Ми майже не розмовляли, хоча на заняттях наші погляди час від часу перетиналися. Він завжди сидів рівно, слухав уважно, говорив небагато. Біля нього часто крутилася Еліна, але за його скоса кинутими поглядами я розуміла, що її товариство не завжди йому до душі. Справжнім його другом був Артур — високий хлопець із легкою усмішкою, з яким Дрейк проводив більшість часу.

— Чому сумуєш? — його голос був спокійний, але щирий.

— Просто вирішила трохи відпочити, — відповіла я, приховуючи здивування.

— Більшість зараз на краю острова. Там має бути вечірка, — він ледь усміхнувся. — А ти тут.

— Я не люблю такі розваги, — коротко кинула я. А ще й висоту, додала подумки. — А ти чому не з ними? Еліна, мабуть, вже тебе шукає.

— Не думаю, що хочу провести ще й цей вечір із нею, — він трохи відвернувся, ніби йому було ніяково. — Насправді я ховаюся від неї. Вона хотіла потанцювати, а я вже втомився від її уваги. Вона класна, але не для мене.

Я вдивлялася в його обличчя. Світле волосся спадало на чоло, а очі — чисті, блакитні — виглядали занадто відвертими. Я не дивувалася, чому Еліна за ним бігала. Але було дивно чути, що він від цієї уваги втомлюється. Я вже хотіла щось відповісти, коли краєм ока помітила знайомий силует. Еліна. Її кроки були впевненими, погляд спрямований уперед — ще трохи, і вона нас побачить.

— Тоді тобі краще тікати, — я хитро усміхнулася. — Вона вже йде.

— У неї талант мене знаходити, — тихо зітхнув він і швидко підвівся. — Якщо що — ти мене не бачила.

І він розчинився між рослинами, залишивши мене саму. Коли Еліна пройшла повз, його вже й сліду не було. Я ледь стримала сміх. Навіть у магічній школі не бракувало любовних драм. Та моє усамітнення тривало недовго. Поруч ізнову хтось присів. Цього разу — Пітер. Я зітхнула. У цій школі взагалі можливо хоч іноді побути самій?