Глава 14

Так, не так я собі уявляла навчання в Школі Відьом. Я сподівалася, що всілякі пригоди бувають лише в якихось вигаданих історіях. І раз мені пощастило тут навчатися, то життя вже точно буде звичайним. Я не мріяла про те, аби стати героєм, проте життя вирішило, що мені занадто нудно.

І ні, вирішили би зачекати трохи, доки хоча б у мене магія не прокинеться. А ні, так не цікаво. Тому давай шукай той артефакт вже з першого тижня навчання. Мда, Аська, думала в казку потрапила? Е ні, тут усе не так просто, як здавалося.

Добре, що хоч ректор дозволив мені попросити допомоги в пошуках серед друзів. Однак наголосив, аби я обирала тільки тих, кому довіряю. Від цих слів я мало не розсміялась прямо там. Я перший тиждень у цій школі, я тут нікого не знаю. Хоча в мене є Пашка, і він то точно мене не зрадить. Ще можна було би подумати про Кімі, але ми не так давно знайомі. Тому вибір був очевидний.

Зібравши усі книжки та папери, що дав мені ректор Мартінез для ознайомлення, я попрямувала до кімнати брата. Чоловік справді вирішив, що це має мені допомогти. Ну він цікавий, звичайно. Знайти маленький кулон, що виглядав ніби червона крапля, в якій постійно переливалася енергія, у величезній школі. Це ще те завданнячко.

Мені ледве вдалося постукати в двері брата, адже руки були зайняті цими книжками. Цього разу мені майже одразу відчинив Пашка, що лише здивовано подивився на мене, проте нічого не сказав. Але після швидкого огляду літератури, яку я притягнула з собою, він усе зрозумів. Певно брат уже намагався це зробити, і саме тоді вони зрозуміли, що їм потрібна дівчина.

— Я це все не зможу прочитати сама, — пробурчала я. — Мені потрібна допомога.

— Вона так до тебе неслася, що пррро мене забула, — раптово біля мене з’явився Васька, який, напевно, біг від самої кімнати. — А я ж можу тобі допомогти. Як твій Пррровідник я маю бути поррруч, коли ти досліджуєш нову магію.

— Раз така справа, то заходьте, ми вам допоможемо, — бачачи моє напруження, брат продовжив. — Не хвилюйся, мої друзі в курсі. Як ти здогадалася, я сам шукав артефакт ще на першому курсі. І вони допомагали. Але я сподівався, що ректор зачекає хоча б трохи.

— Не в його пррравилах, — фиркнув кіт, заходячи в середину.

Я ж послідувала його прикладу. Тут сьогодні були лише Спайк та Пітер. Певно хлопці вирішили обійтися без своїх традиційних посиденьок. Вони вже збиралися щось сказати, як помітили Ваську, який спокійно заліз на стіл та обвів усіх поглядом.

— Ви що кота ніколи не бачили? — промурчав той. — Якось не ввічливо з вашого боку. Чи ви рррозмовляти не вмієте?

— А в тебе милий Провідник, — першим отямився Спайк. — І з чим ти до нас прийшла цього разу? Хочеш казочку почитати? — він вказав на книжки.

— Ага, казочку про древній артефакт, через який ми можемо всі померти, — відповіла я. — Допоможете мені шукати?

— А в нас є вибір? Ти ж сюди прийшла, адже сама не впораєшся, — посміхнувся Пітер, забираючи в мене книжки. — Відчуваю, в нас буде весела ніч. Треба щось перекусити, бо я дуже голодний, а сидіти нам тут кілька годин.

— Не хвилюйся, Пітере, на крайній випадок засмажимо кота, але тебе голодним не залишимо, — відмахнувся Спайк.

— Я тобі засмажу, кррреветка двунога, — пробурчав кіт та зайнявся своєю улюбленою справою, а саме заснув.

А от нам було зовсім не до сну, адже попереду багато роботи. Хоча я навіть уявлення не мала, з чого саме починати та що взагалі тут шукати. Для початку я вирішила прочитати більше про сам артефакт. Цей кулон належав Ідріані Чорнотій, моїй дуже далекій родичці. Вона була могутньою ковенною відьмою, ще й не просто входила до його складу, а навіть очолювала.

Колись руйнівна енергія відкрилась у древньому місці, яке потривожили чорним закляттям. Ідріана за допомогою свого ковена приховала силу в артефакті, яка і живить магією цей острів у небі. Однак артефакт потребував крові Чорнотій кожні сто років. Під час останньої битви кулон був втрачений.

І якщо його не знайти, то острів перестане підживлюватися магією і впаде на землю, а та уся енергія, що ховається в артефакті, вивільниться назовні, знищуючи все на своєму шляху. Яка чудова інформація, просто легше від неї стало. Проте відповіді на те, де його шукати, так і не з’явилося.

Ми розклали книги по столу. Їхні сторінки були жорсткими, із запахом старого пергаменту та дивним шурхотом, наче в них досі зберігалися голоси тих, хто їх писав. Пітер одразу занурився в тексти, підкреслюючи щось пером. Спайк більше жартував, але теж час від часу нахилявся, аби прочитати уривки. А Пашка сидів поруч і дивився так уважно, наче намагається запам’ятати кожну мою реакцію. Мене це трохи дратувало, бо я й без того відчувала тиск.

Час минав. За вікном сутеніло, вогники на стінах загорялися один за одним, утворюючи дивне тремтливе сяйво. Васька, який спершу спав, раптом підняв голову і вдивився у книги.

— Тррреба шукати не буквальне місце, — сказав він. — Ідррріана залишала загадки. Вона не довіррряла нікому, крррім своєї крові.

Його слова змусили мене здригнутися. Невже й справді я єдина, хто може це зробити? І що буде, якщо я не впораюся? Мої пальці ковзали по сторінках, і я натрапила на старий вірш, записаний майже стертою рукою. У ньому йшлося про “дзеркало вогню, що приховане в холоді”.

Пітер припустив, що це може бути натяк на підземелля з крижаними печатями. Спайк лише пирхнув, мовляв, усі ці загадки — дитячі головоломки. Але в мене всередині щось здригнулося: відчуття, ніби ці слова й справді звернені до мене.

Ми читали далі, сторінки перегорталися, і чим більше я занурювалася в історію роду Чорнотій, тим важчими ставали плечі. Моя родина не просто була частиною цієї Школи — вона її створила. І тепер цей тягар ліг на мене.

Ніч минала повільно. Ми сперечалися, сміялися, сварилися, читали й робили нотатки. Я ловила себе на тому, що кожна дрібна згадка про Ідріану викликає у мене дивне відчуття близькості. Наче її голос і досі бринить у цих стінах. І, можливо, саме він приведе мене до артефакту. А поки що ми мали лише крихти: уривки текстів, старі карти з розмитими позначками, натяки у віршах. Але навіть вони давали надію. Бо якщо є слід — значить, є шлях.