Глава 13

Після ще кількох невдалих спроб викликати мою магію я остаточно здалася. Хотілося просто кинути цю безглузду ідею, забутися в книжках, у навчанні, у будь-чому, аби не відчувати себе невдахою. Але що тоді?

Я повернуся додому, складу речі й почну вчитися на медичному факультеті, як і хотіла мама. Логічно, правильно, практично… і водночас абсолютно нестерпно. Мені би цього зовсім не хотілося. Я ж так мріяла про магію, про інший світ, про силу, яка зробить мене кимось більшим. Тому мушу прикласти ще більше зусиль. Ще раз, іще, іще. І тоді моя магія нарешті прокинеться.

Нарешті настали вихідні. Я дозволила собі розкіш — просто виспатися. Цілий тиждень я почувалася так, ніби мене хтось гнав уперед, не даючи ані секунди спокою. Лекції, тренування, нескінченні спроби знайти бодай іскру сили всередині… усе висмоктало з мене залишки енергії. Та цього ранку я вперше прокинулася без відчуття провини. Довго валялася, розглядаючи павутинки сонця на стелі, уявляла, як проведу день — може, почитаю, може, нарешті наведу лад на столі…

Але плани обірвав короткий стукіт у двері. Посланець від ректора. Мене викликали нагору. Це було дивно. Після першої нашої зустрічі ми з ректором більше не перетиналися. Я знала, що перший семестр студента ніхто особливо не чіпає — це час звикання. Значить, справа в чомусь іншому.

— Я піду сама, — сказала я Васьці, котрий стрибнув на стіл і невдоволено дивився на мене.

— Сама?! Без мене?! — він обурено вигнув спину, хвіст у нього став, як щітка. — Я пррротестую!

— Тихо, - перервала його я. – Це ректор, не прогулянка.

— Мені байдуже! — нявкнув він і навіть тупнув лапою. — Якщо ти підеш одна, я переверррну тут усе догоррри дригом!

Я закотила очі, але всередині відчула тепло. Він злиться не тому, що його не беруть, а тому, що хвилюється. Та все одно — цього разу довелося залишити його. Щойно зачинилися двері, як у голові закрутилися думки. Що могло трапитися? Чому саме я? Чи не чекає мене догана?

Коридори Школи були майже порожні. Подекуди траплялися студенти, їхні тіні ковзали стінами. Гобелени, що прикрашали стіни, сьогодні здавалися іншими — відливали вогнистими відблисками, немов тканина всотала в себе сотні заклять. У носі лоскотав запах старого каменю, воску й магічного пилу.

Кабінет ректора був на найвищому поверсі західної вежі. Сходи здавалися нескінченними. Кожен крок лунав у тиші глухо й важко, немов відлунював у самій моїй голові. Я дихала частіше, ніж треба, пальці холодніли.

Нарешті я стояла перед дверима. Високі, оббиті темною шкірою, із золотими накладками, вони нагадували ворота в інший світ. Я торкнулася ручки — й одразу крізь пальці пробігла хвиля магії, холодна й водночас уважна. Мене перевіряли.

Усередині все виглядало… надто просто. Сірі стіни, чорний килим, дубові меблі. Жодних сяючих артефактів, жодних вітражів чи гобеленів. Кабінет міг належати директору звичайної школи. Але саме ця простота лякала. Тут магія не показна, вона була в самому повітрі.

Ректор Мартінез сидів за столом. На ньому був чорний костюм і мантія, у якій срібні нитки світилися при кожному його русі. Від нього йшла хвиля сили. Древньої, важкої, глибокої — такої, що змушувала мої коліна тремтіти. Це була магія не живої людини, а каменю, коріння, самої землі. Він жестом запросив мене сісти. Я ледь утрималася на ногах і впала в крісло.

— Я… я щось зробила не так? — вирвалося в мене.

Він тихо засміявся, глибоким, хриплуватим голосом, від якого завібрувало повітря. А раптом зараз скаже мені щось неприємне? Чому я ж завжди думаю лише про погане? Все це моя невпевненість.

— Ні, Асьо, - сказав він. – З чого такі висновки?

— Просто… до ректора не викликають у перший тиждень просто так, — я знизала плечима. — От і виникають підозри.

— Тебе я покликав зовсім з іншої причини, - м’яко сказав він.

У його голосі з’явилася особлива інтонація. Він говорив повільно, ніби кожне слово важило. І я відчувала в цьому якусь свою магію.

— Рід Чорнотій — один із найдавніших серед відьом. Саме твої предки заклали основи цієї Школи, зводили вежі, встановлювали перші бар’єри. Без вас її би не було. Протягом століть ми підтримували баланс, — продовжив він. — Але зараз сталося лихо. Древній артефакт, що дозволяв утримувати Школу в небі, зник. Після одного трагічного випадку він просто… розчинився. Ми впевнені, що він досі тут, у стінах. Але віднайти його може лише Чорнотій.

— Але ж Паша… — вирвалося в мене. — Він талановитий, сильний. Він точно впорався би краще.

— Кровна магія вашого роду передається тільки по жіночій лінії, — спокійно пояснив ректор. — Артефакт не відгукнеться йому. Він чекатиме на тебе. Якщо ми не знайдемо його, — додав Мартінез, — Школа впаде. Разом із нею загине все, що ми будували століттями. А ще гірше: магія, яка вирветься назовні, знищить частину землі.

Його слова важко лягли на мене, немов камінь. Я лише тиждень тому сюди приїхала. Лише півтора як дізналася, що я відьма. І тепер від мене залежить усе. Я довго мовчала. Потім видихнула.

— Добре, - сказала я. – Я… спробую.

На його обличчі з’явилася посмішка, плечі розслабилися. Але він не почув обіцянки. Я сказала лише “спробую”. І це все, що могла зараз дати. Якщо не вийде — принаймні совість буде чиста.

Коли я вийшла з кабінету, ноги підкошувалися. Сходи здавалися крутішими, ніж дорогою вгору. Коридори темніші, ніж раніше. Здавалося, кожна тінь нашіптує: “Ти не впораєшся”. Я ледве дійшла до кімнати. Встигла лише зачинити двері — і на мене накинувся Васька.

— Як пройшла зустріч з ректором? Я тут сам, самісінький, голодний, забутий! Це ж тррррагедія! — він ходив навколо мене, хвіст бив по підлозі.

— Вась… Школа може впасти. — Голос мій зірвався. — І я маю знайти якийсь артефакт, древній, загублений. Інакше загинуть усі.

Він замовк. Лише дивився на мене, його зелені очі світилися в напівтемряві. Потім обережно стрибнув на ліжко й поклав лапу мені на коліно.

— Тоді ми його знайдемо, МурррАська, — тихо промовив він. — Бо хто, як не ми?