Глава 12

Сьогодні в мене було індивідуальне заняття з містером Аластором. Через те, що я досі не проявилася, декан вирішив мені допомогти з проявом магії. Спочатку я думала, що це лише через те, що я маю Провідника. Однак це не так, адже кожен студент, який ще досі не може керувати своїм даром, отримав додаткові уроки. Не така я вже й особлива. Хоч і хотілося вірити, що на мене чекає щось унікальне, але з кожним днем ця надія танула, як сніг навесні. Проте все ж взяла Ваську та попрямувала до малої зали, де на мене чекатиме містер Аластар.

— А мені обов'язково було йти з тобою на цей урррок? — пробурчав кіт, коли я підняла його на руки. Його довгий хвіст з невдоволеним помахом ляпнув мене по руці. — Я би кррраще ще трррохи поспав. МурррАська, зовсім ти мене не шкодуєш.

— Ти цілими днями тільки те й робиш, що спиш. Тобі корисно трохи прогулятися, — відповіла я, притримуючи його, щоб не вирвався. — До того ж містер Аластар сказав, що ти маєш бути там присутнім. Ніби це якось допоможе викликати мою магію. Так що терпи.

— Кошмаррр, оце знайшов собі пррроблему на свою голову, — фиркнув кіт на моїх руках і демонстративно закотив очі, так, ніби його привели на страту. — Я тебе вночі добррряче вкушу.

— Ну-ну, спробуй тільки, — пирхнула я у відповідь, хоча насправді всередині було тривожно.

Ми вже підходили до дверей малої тренувальної зали. Вони здавалися важкими, темними, ніби зробленими з каменю, та насправді відчувалися теплими під пальцями, мов дихали. Я торкнулася їхньої поверхні — і вони беззвучно розчинилися.

Усередині мене зустрів простір, від якого стало трохи не по собі. Зала нагадувала печеру, вирізьблену не руками людей, а самою природою: стіни високі, темно-сірі, гладкі й вологі, від них тягнуло сирістю. Підлога такого ж відтінку, наче витесана з єдиного моноліту, й навіть кроки по ній луною відбивалися в голові. Якби не вікна, було б зовсім моторошно. Але й вікна тут виявилися дивними. Їх було чимало, вони виходили у велику залу, де зараз тренувалися інші студенти.

Звідси я бачила їх мов крізь тонку пелену туману: рухи розмиті, обличчя нечіткі, і жоден із них не міг побачити мене. Вікна немов жили власним життям: поверхня миготіла, наче вода, а обрамлення світилося ледь помітним срібним сяйвом. На них лежало закляття, що приховувало все з цього боку. Відчувалося, що сюди потрапляють лише ті, кого самі стіни зали визнають гідними.

Містер Аластар стояв біля одного з вікон, спостерігаючи за тим, що відбувається в сусідньому приміщенні. Його висока постать у довгому темному плащі здавалася продовженням цієї зали — так само суворою й непорушною. Здавалося, що плащ поглинає світло, а не відбиває його, і від того фігура декана виглядала майже нереальною.

— Ти запізнилась, — холодно мовив він, навіть не повертаючи голови.

Його голос відбився від кам’яних стін, розкотисто прокотився залом, і я мимоволі зіщулилася. В такі моменти він мене лякав так, що хотілось втекти.

— А я її поперрреджав, що тррреба поспішати, — миттєво відгукнувся Васька, вистрибнувши з моїх рук і розтягнувшись на підлозі, наче вдома. — Та хіба Аська мене слухає? Ні, навіщо це.

— Я просто не одразу знайшла вхід у малу залу, - зітхнула я. – Наступного разу таке не повториться. Обіцяю.

— Добре, — сухо відповів він і легким рухом руки створив у повітрі крісло. Воно матеріалізувалося прямо переді мною, немов згусток туману сплівся в реальність і став твердим. — Сідай.

Я послухалася. Містер Аластар сів навпроти, схрестивши руки. Його погляд був важкий, пронизливий, і мені здалося, що він бачить більше, ніж я могла уявити: мої страхи, сумніви, навіть ті думки, які я намагалася сховати від самої себе.

— Ася Чорнотій, ти знаєш, що належиш до древнього роду відьом? — промовив він нарешті. Його голос лунав у залі, мов відлуння, що відбивалося від кам’яних стін і проникало глибоко всередину. — Твоя мати теж була однією з найкращих випускниць Школи Відьом. А твого батька тут знають усі.

Я підняла очі, серце стиснулося. У горлі пересохло, немов ковтнула камінь. Я не знала навіть, що моя родина настільки відома. Мені подобалось моє прізвище, воно звучало незвично. Але в Школі виявилось ще й відомим.

— Що? – здивувалась я. – Ви знали мого тата?

Я здогадувалася, що він був відьмаком, але завжди боялася докопатися до правди. Якщо він справді був настільки величним, то чому мама тікала? Чому жодного разу не розповіла мені деталей? Чому навіть ім’я його тут звучить таємничо й важко, як закляття?

— Так, — кивнув Аластар. Його обличчя не виражало емоцій, та голос на мить став м’якшим. — Він був моїм другом. А ще — одним із найвеличніших героїв. Завдяки йому відьми досі можуть жити, а ця Школа стоїть. Він пожертвував тим, що було для нього найдорожчим.

Мене пройняв холод. Слова "пожертвував найдорожчим" обпалили зсередини. Що він мав на увазі? Маму? Мене? Себе самого? Я вже хотіла щось запитати, але декан перевів погляд на Ваську, який демонстративно позіхав, відкривши пащу так широко, що здалося, ще трохи — і з неї вирветься полум’я.

— І я сподіваюся, що три прославиш свій рід і будеш добре вчитися, — продовжив він, знову дивлячись прямо в мене. Його очі світилися в напівтемряві, і я відчула, як стискаються пальці на колінах. — Як і твій брат Павло. Видатний студент.

Я кивнула, хоча всередині все опустилося. Пашка — завжди кращий, завжди на висоті. Йому все давалося легко: і заклинання, і алхімія, і дуелі. А я? Що, коли в мене й справді немає магії? Може, я помилка в нашому роді, тінь поруч із сяйвом.

— Але для початку нам потрібно розбудити твій дар, — сказав Аластар. — Закрий очі.

Я слухняно заплющила повіки. У залі стало ще темніше, наче хтось загасив навіть те срібне сяйво у вікнах. Він говорив тихо, рівно, змушуючи мене зосередитися: на диханні, на ритмі серця, на теплі, яке мало б з’явитися десь усередині. Я намагалася уявити, як енергія прокидається й наповнює мене, розливається від грудей до кінчиків пальців, але щоразу натикалася лише на порожнечу.