Глава 11

Вечірка пройшла досить непогано. Після того, як Еліна забрала Дрейка, я знайшла Кімі, і ми просто веселилися. Музика гучно гриміла з усіх боків, ілюзії над головами студентів розсипалися сяючими вогниками, і здавалося, що залу перетворили на казковий ліс, де серед темряви спалахували зорі.

Хтось пустив у повітря кілька заклять, що створювали ілюзорних птахів, і вони літали між нами, залишаючи за собою світлові сліди. У такі моменти навіть забувалося, що ми всього лише втомлені й знервовані першокурсники.

Час від часу до нас підходили інші студенти. Дехто сміливо кликав Кімі танцювати, дехто жартував, показуючи якісь дрібні фокуси з вогнем чи світлом. Кімі притягувала їх, наче магніт — упевнена, жива, без тіні сумніву. Її сміх лунав дзвінко й щиро, і я ловила себе на думці, що саме її настрій тримає мене тут, серед цього гамору.

Я ж воліла стояти збоку. Не тому, що було сумно чи нудно — просто я не люблю, коли на мене звертають занадто багато уваги. Шум, крики, чужі доторки — все це швидко виснажувало.

Та коли поруч була Кімі, я відчувала, ніби цей світ не такий уже й страшний. Ми жартували, обговорювали дивні зачіски, якими деякі студентки намагалися привернути увагу, і сміялися з хлопців, що наперебій показували закляття, аби довести власну «силу».

Десь посеред усього цього хаосу до нас приєднався Пашка. Він з’явився так само легко, як завжди — наче все довкола й так належало йому. З ним були ще Спайк та Пітер. Їхня присутність змусила багатьох навколо насторожитися: хтось відразу замовк, хтось, навпаки, почав ще голосніше сміятися, ніби намагаючись справити враження.

Я помітила, як стиснулася Еліна. Вона стояла неподалік у колі своїх подружок, і вся її постава кричала: «Я тут головна». Але саме біля нас утворилася компанія, що привертала більше уваги. Пашка сипав жартами, його друзі підхоплювали, Кімі світилася від щастя, і навіть я кілька разів не втрималася від усмішки. Еліна ж тим часом спостерігала з таким виразом, ніби проковтнула лимон. Ну що ж, це вже її проблеми.

А на ранок я ледве піднялася. Друга ніч поспіль — і знову без нормального сну. Голова гуділа від шуму, тіло тягнуло вниз, але потрібно було збиратися на навчання. Нове життя виявилося складнішим, ніж я уявляла. Постійний рух, шум гуртожитку, десятки нових облич і відчуття, що кожен дивиться, оцінює… Я не звикла до цього.

Сьогоднішній розклад теж не радував. Більшість уроків були спільними з бойовим факультетом. І якщо для когось це була можливість «набратися досвіду», то для мене — лише зайвий стрес. Особливо коли серед них була Еліна, яка постійно демонструвала, що ми їй «не рівня».

До обіду ми встигли прослухати лекцію з історії магії, виконати кілька вправ із базових заклять і навіть спробувати командне тренування. Усе це забрало стільки сил, що я відчувала себе вичавленою ганчіркою.

Тим більше, коли дивилася, як легко виходило в хлопців із бойового факультету. У них було відчуття сили й впевненості, тоді як ми з Кімі часом плутали слова чи рухи. Викладач робив вигляд, що все гаразд, але в поглядах старшокурсників читалося щось на кшталт прихованої зверхності.

До кінця занять у мене був такий настрій, що хотілося втекти з цієї Школи кудись далеко. А попереду ще й перспектива знову слухати, як Еліна демонстративно скаржиться на те, що їй «важко» жити в нашій кімнаті.

Саме з такими думками я зайшла до їдальні й упала за найближчий стіл, поклавши голову на руки. Людей було багато, шум стояв неймовірний, але мені все одно — усі здавалися чужими. Ну не вмію я заводити нові знайомства, і нічого з цим не зробиш.

— Біля тебе вільно? — почувся несподіваний голос.

Я підняла голову. Переді мною стояла дівчина. Вона була невисокою, стрункою, з довгим каштановим волоссям, що хвилями спадало на плечі. Її очі світилися доброзичливістю, і в них не було й тіні зверхності. Дівчина присіла поруч. І тут я зрозуміла, чому вона здається знайомою.

— Ти дуже схожа на… — почала я, ще вагаючись.

— На Еліну Марінеску? — усміхнулася вона. Усміхнулася щиро, зовсім не так, як її сестра. — Ми з нею близнята. Тільки я не виглядаю так зухвало, як вона. До речі, мене звати Ліла, — вона простягнула руку, і я потиснула її. — Ми з тобою будемо вчитися разом.

Я кліпнула очима. Отже, у Еліни є сестра. І не просто сестра, а її повна протилежність. Принаймні так здається на перший погляд. І з нею навіть приємно знаходитись поруч.

— Напевно, це дуже дратує твою сестру, — вирвалося в мене несвідомо.

Ліла не образилася. Вона зберегла ту ж саму усмішку, тільки її погляд ковзнув у бік, де сиділа Еліна. Та вдавала, що не дивиться сюди, але я добре бачила, як крадькома поглядає на нас.

— Насправді їй байдуже, — тихо сказала Ліла. — Ми з Еліною не близькі. Доля розвела нас по різних факультетах. А ще я живу в кімнаті з двома дівчатами з бойового. Вона би з радістю помінялася зі мною місцями.

Її голос був спокійним, але я відчула в ньому ледь помітний сум. І мені стало тоскно. Вони ж сестри, близнята, а все одно такі далекі одна від одної. Я згадала Пашку — як він допомагав мені з перших днів, навіть коли дратував чи бурчав. І зрозуміла, що маю цінувати це більше.

— Знаєш, я теж не дуже вмію заводити нові знайомства, — несподівано продовжила Ліла. — Але ти здаєшся мені цікавою. Не проти, якщо я сяду біля тебе й твоєї подружки і на інших уроках?

Я усміхнулася. Яке диво — дві сестри-близнята, і такі різні. Еліна — гучна, самовпевнена, різка. Ліла — спокійна, тиха, щира. Я знову кинула погляд убік і помітила, як Еліна на мить зустрілася зі мною очима. У її погляді щось майнуло — чи то сум, чи то роздратування. Вона швидко відвернулася, але відчуття, що я побачила маленьку тріщину в її масці, залишилося.

— Це було би чудово, — відповіла я.

Ліла полегшено зітхнула, а я раптом відчула, що, можливо, не така вже й самотня. У їдальні ставало ще голосніше, але тепер цей шум не здавався мені ворожим. Тепер поруч була людина, яка, як і я, шукала свого місця в цій Школі. І, можливо, саме з цього почнеться справжня дружба.