Глава 9

Після наших посиденьок, я спокійно відправилась у свою кімнату, де, щойно торкнувшись подушки, одразу ж заснула. І хоча до ранку залишалось лише кілька годин, та все ж це було хоч щось. Очі злипалися, тіло приємно нило від утоми, а мозок, перенасичений новими враженнями, поступово відпускав, наче хтось м’яко вимикав усі мої думки.

Я крізь сон відчувала, як Васька топчеться по мені, намагаючись розбудити. Його лапки здавалися важкими, наче він був не кіт, а справжній тигр у зменшеній формі. Час від часу він ще й умудрявся наступати мені на живіт, змушуючи здригатися навіть уві сні. Однак мені було байдуже: я хотіла ще трішечки відпочити. Ще хоча б кілька хвилинок. Або, у моїй мрії, цілу годинку. Це було б взагалі ідеально.

Але коту явно не подобалась моя байдужість. Його пухнастий хвіст раз у раз бив мене по обличчю, наче батіг. І що далі, то сильніше.

— Запізнитися в перррший навчальний день задумала? — бурчав Вася, наголошуючи на кожному «р», щоб звучати ще більш переконливо. — Ну вже ні, Аська, прррокидайся! Не змушуй мене йти на крррайнощі.

Та я не реагувала. Навіть не ворухнулася. Зробила вигляд, що не чую. В голові промайнуло єдине бажання — закопатися глибше в ковдру й більше ніколи звідти не вилазити.

— Ну що ж, сама напррросилась, — промуркотів він із дивним задоволенням. — Потім не обррражайся.

Я ще не встигла усвідомити, що він задумав, як відчула різкий біль у нозі. Цей паразит… просто взяв і вкусив мене! Справжній вампір у котячій подобі. Я буквально підскочила на місці, мало не вдарившись головою об верхнє ліжко.

— Ти що, здурів?! — з розпачу й обурення закричала я, схопившись за гомілку. — Я ж могла… могла… — слів не вистачало, щоб описати мої емоції.

Вася ж задоволено вилизував лапку, наче нічого й не сталося. Ну він справді намагався мене розбудити без цього. Але я не піддавалась. Сама винна. Його очі блищали від самовдоволення.

— Спрррацювало ж, — самовдоволено мовив він, навіть не підводячи голови.

У цей час Кіміко, яка вже прокинулась і спостерігала за нашим «ранковим шоу», сиділа на ліжку й тихо посміхалася. Її темне волосся розсипалося по плечах, а очі світилися веселістю. Здавалося, вона ще трохи — і засміється вголос.

— Вибач, я хотіла тебе розбудити, але твій кіт мене випередив, — нарешті промовила вона. — А в нього дієві методи, не посперечаєшся.

— Скільки ррразів говорррити, я не пррростий кіт, — ображено фиркнув Вася, піднявши хвіст. — Я Пррровідник. Та й в мене є ім’я. Я ж тебе не називаю якось інакше!

— Ну, вибач, — винувато піджала губи Кімі. — Я ще звикаю до твоєї присутності. Аська, ти як? — звернулася вона вже до мене, помітивши, як я злісно дивлюся на Ваську.

— Не виспалась, — пробурмотіла я, струсивши кота з ліжка. Той приземлився граційно, немов справжній акробат, але продовжував бурчати під ніс. — Але потрібно збиратися на навчання. Все ж перший день.

Еліни, звісно, в кімнаті не було. Мабуть, знову десь тинялася факультетом бойової магії або з кимось там проводила час. Якщо чесно, мене це абсолютно влаштовувало. Якщо ми майже не будемо бачитися, то чому б і ні?

Кіт тим часом вмостився на моєму ліжку, загорнувшись у ковдру, наче справжній господар, і спостерігав за мною своїм пильним, трохи насмішкуватим поглядом. Я ж відкрила шафу й довго міркувала, що вдягнути. Не хотілося виділятися. Урешті-решт обрала звичайний сарафан і джинсову куртку. Просто й зручно.

На моєму факультеті, як мені казали, буде ще три дівчини. Але чи вдасться нам подружитися? Я сумнівалася. Я ніколи не вміла заводити нові знайомства. Завжди трималася осторонь. Можливо, цього разу буде інакше? Хоча… не варто занадто сподіватися.

Ми з Кімі рушили на перші заняття. Коридори школи гули від голосів. Хтось квапився, хтось сперечався про вчорашні завдання, а хтось, як і ми, намагався не заблукати серед десятків дверей. Атмосфера була дивовижною: стіни прикрашали старовинні гобелени, іноді ледь ворушилися від легкого протягу, а вікна відбивали світло так, ніби в них жили власні сонця.

На щастя, більшість уроків на першому курсі ми мали разом з іншими першокурсниками. Це неабияк порадувало й мене, й Кімі. На всіх заняттях ми сиділи поруч, а під час обіду приєдналися до компанії Паші та його друзів.

Брат вирішив опікуватися мною, доки я не адаптуюся. І за це я була йому вдячна, навіть якщо він іноді поводився надто надокучливо. Еліна ж продовжувала робити вигляд, що ми незнайомі. Чесно, я не надто переймалася. Якщо вона не хоче зі мною говорити — і добре.

Самі предмети виявилися просто неймовірними. Викладачі були суворими, але цікавішими за будь-яких шкільних учителів. Ми поки що вивчали лише теоретичні аспекти магії, але навіть цього вистачало, щоб захопити й занурити у світ нових знань. А завтра вже мали розпочатися демонстрації природних дарів відьом.

Я одночасно й раділа, і боялася. Мій дар досі не проявився, і це могло стати справжньою проблемою. Особливо після слів містера Аластара. Він пояснив, що на деякі уроки я маю приходити з Ваською, бо Провідник посилює магічний ефект. От тільки яка від того користь, якщо в мені самій немає навіть іскорки сили?

— І як тобі перший навчальний день? — почувся знайомий голос. Пашка підстеріг мене біля аудиторії, з якої я щойно вийшла.

— Все просто чудово, — зітхнула я, ми прямували в бік гуртожитку. — Мене заспокоїли, мовляв, дар може не одразу прокинутися. І це означає або те, що моя магія занадто сильна, щоб проявитися одразу, або ж її зовсім немає. Особисто я ставлю на друге, — я чесно визнала свої страхи. — Але, здається, містер Аластар вирішив будь-що зробити з мене відьму. Дав кілька додаткових завдань і наказав практикуватися з Провідником. У перший же день! Це просто кошмар.

Я, як завжди, скаржилася брату на несправедливість життя. Він вислухав і лише хитро посміхнувся. Пашка вмів мене підтримувати. Та зараз була не та випадка.

— Не так жахливо, як у тебе, — розсміявся він. — Я вже на третьому курсі й звик до всіх цих примх викладачів. Але, зізнаюся, вимоги до бойового факультету стали значно суворішими.