Глава 8

В той вечір Паша та Спайк влаштували нам досить цікаву екскурсію. Вони показали тренувальну залу, де відчувалася особлива енергія – у повітрі ніби зависав запах магії, змішаний із потом і металом зброї. Стіни були високі, майже до самої стелі простягалися магічні символи, що світилися м’яким світлом, нагадуючи зорі на нічному небі.

Ці знаки вкладалися поколіннями відьом та магів, і здавалося, що вони тихо споглядають за кожним, хто заходить усередину. Десь у кутку стояли манекени для тренувань, багато з яких були добряче побиті й навіть закопчені. Атмосфера там була сувора, але водночас захоплююча: відчувалося, що саме тут гартувалися воїни, які могли впливати на хід будь-якої битви.

В обідній залі панувала зовсім інша атмосфера. Звідусіль долинав шум голосів і сміху, змішаний із ароматами найрізноманітніших страв. Я навіть не одразу змогла визначити, що саме так пахне: свіжа випічка, тушковане м’ясо з прянощами, смажені овочі, і ще щось таке незвичне, солодке й трохи терпке.

На довгих столах уже стояли таці й казани, з яких парувала їжа, і студенти, сміючись та перемовляючись, розливали собі напої в келихи. Усе виглядало настільки яскраво, живо й дружньо, що я аж зніяковіла: у мене вдома ніколи не було такої атмосфери.

А от відкрите приміщення для практики природної магії справило на мене найбільше враження. Там, за високою аркою, відкривалася зовсім інша реальність. Височенні дерева тягнулися до неба, а їхні крони зливалися, створюючи відчуття, ніби ти опинився в самому серці лісу.

Квіти розкривали свої пелюстки просто на очах, реагуючи на кроки чи слова. Легкий вітер ворушив волосся й приносив із собою дивний аромат – ніби свіже повітря після дощу. Тут усе здавалося справжнім і водночас зовсім не з цього світу. Коли ми стояли там, я відчула, як у мені прокидається щось нове, наче серце відгукнулося на заклик природи.

Враження було таким сильним, що навіть коли ми повернулися назад, я ще довго не могла прийти до тями. Наче щось глибоко в мені вперше заговорило.

Тієї ночі сон довго не приходив. У голові роєм літали сотні думок: як пройде перший день навчання, які будуть викладачі, чи зможу я взагалі впоратися з усім цим. Від хвилювання навіть серце калатало швидше. Здавалося, що якщо зараз не візьму себе в руки, то завтра виглядатиму, мов справжній зомбі.

А тут ще й шлунок вчасно нагадав, що я нічого не їла з обіду. Точніше, я намагалася відволіктися від голоду, але тепер він переміг. Варіантів було небагато: або терпіти, або знайти щось поїсти.

Я швидко вдяглася, намагаючись не шуміти. Мої сусідки вже давно спали: Кімі перевернулася на другий бік і тихенько сопіла, а Еліни взагалі не було — мабуть, знову знайшла собі товариство на факультеті бойової магії.

Вася, мій Провідник, теж мирно сопів у кутку. Він навіть не поворухнувся, коли я натягувала кофту через голову. Чесно кажучи, я досі не зовсім розуміла, для чого саме він потрібен. Провідник мав би бути поруч завжди, але виходило, що він міг просто спати, коли я йду сама в нічні мандри. Це викликало сумнів, проте думати про це зараз не хотілося. Голод перемагав усі інші почуття. Тому взувши свої м’які пухнасті тапочки у вигляді капібар, я вийшла з кімнати.

Коридор зустрів мене тишею. Кам’яні стіни й високі вікна, крізь які просочувалося бліде місячне світло, виглядали водночас урочисто й трохи моторошно. Кожен крок луною розносився довкола, і я боялася, що розбуджу всю школу. Коли я постукала у двері кімнати брата, звук видався таким гучним, ніби я грюкнула молотом.

Двері відчинилися майже відразу, і переді мною постав незнайомий хлопець. Він був високим, навіть вищим за Пашу, з коротким чорним волоссям і сіро-блакитними очима. Одягнений просто: біла футболка, розстібнута темна сорочка й джинси. Але виглядав він у цьому так, ніби щойно зійшов зі сторінок глянцевого журналу.

— Паша, тут твоя сестричка прийшла, — м’яко сказав він, усміхнувшись. — Заходь.

Його усмішка була такою чарівною, що я на мить забула, навіщо прийшла. Та все ж обережно ступила всередину. Кімната виявилася схожою на нашу, лише кольори меблів і тканин були іншими. На одному ліжку сидів Паша, а на іншому — Спайк. Вони, схоже, навіть не збиралися лягати спати. На столі ж красувалася справжня гора різних смаколиків. Мій живіт голосно загуркотів, і хлопці, звісно, це почули.

— Аська, ти в порядку? — одразу підскочив Паша, стурбовано дивлячись на мене.

— Так, просто я… — почала я, але погляд зрадницьки знову впав на стіл.

— Це ж очевидно: вона їсти хоче. Певно йшла на запах їжі, — розсміявся Спайк. — Чув, як завив її шлунок? Ну що ж, я буду радий, якщо така симпатична дівчина приєднається до нашої компанії сьогодні.

— Обережніше, це все ж моя сестра, — суворо кинув Паша, але все ж усміхнувся. Він поплескав по ліжку поруч із собою. — Сідай. Бери, що хочеш. А, до речі, — він кивнув у бік хлопця біля дверей. — Це Пітер, ще один мій друг.

Я кивнула, відчуваючи, що червонію. Потім швидко схопила великий бутерброд і баночку пепсі — навіть не вірила, що тут таке є. Виявляється, цей світ не такий уже й відмінний.

За кілька хвилин у двері знову постукали. У кімнату зайшли ще троє хлопців. Двох я відразу впізнала — Вано і Георгі, близнюки. Вони якось приїжджали до Паші, але представлялись просто друзями з університету. Ну що ж, майже так і є. Невисокі, проте міцні, з яскраво-зеленими очима й коротким каштановим волоссям. У їхніх рисах легко було впізнати грузинське походження. Вони одразу ж почали жартувати й сперечатися між собою.

— Друзі, це Аська, моя сестра, — представив мене Паша. — Спілкуватися можете, але не чіпати.

— Брате, тільки платонічна любов! — один із близнюків, здається Вано, одразу плюхнувся біля мене. — Я Вано, а це Георгі. Ти швидко навчишся нас розрізняти, бо я симпатичніший.

— А ще в нього шрам над правою бровою, — уточнив Георгі, давши братові легкого підзатильника. — І взагалі, ми близнюки. Ти не можеш бути красивішим.