Глава 7

Кіміко виявилась досить приємною та дружелюбною, і мені навіть сподобалося з нею спілкуватися. Вдома в мене ніколи не було друзів. Я завжди була дивною, принаймні так мене називали. У дитинстві я наївно розповідала сусідським дітям, що бачу різні чудеса: вогники, які літають у повітрі, чи тіні, що проходять повз вікно.

Тепер я розумію, що це була звичайна магія, залишена слідами відьом, котрі проходили поруч. Та для тих, хто не вмів бачити, я здавалася брехухою чи вигадницею. З віком я вже й сама перестала намагатися щось пояснювати: просто мовчала, відгороджувалася й залишалася сама.

А тут усе було зовсім інакше. Кімі легко й охоче розповідала, як у неї прокинулась магія кілька місяців тому. Уявляєш, йшла вона собі додому, а поруч раптом загорілися всі ліхтарі одразу, хоча навколо було світло й ще навіть не стемніло. Дівчина тоді злякалася, але мама лише посміхнулась і сказала: «Ти тепер така сама, як я». Відтоді вона потрохи пробувала керувати чарами, та виходило не завжди. Вона чесно зізналася, що може навіть підпалити серветку, коли злиться, або випадково приморозити воду в склянці. Її щирість мене вразила.

— Тут, у Школі, — з надією сказала Кімі. — Усе стане на свої місця. Вони допоможуть нам навчитися керувати собою. А твої сумніви даремні: якщо ти тут, то твій дар точно є. Та й Провідник тебе обрав. Це багато про що говорить.

Її слова дивно заспокоїли. Я раптом відчула, що вперше за довгий час не самотня. У моїй грудях розливалося якесь тепле відчуття — наче я знайшла людину, якій можу довіритися, хоч ми й знайомі всього кілька годин.

Вечерю сьогодні мали подати прямо нам у кімнати. Традиція першого дня, пояснила Кіміко. Щоб студенти могли оговтатися з дороги й звикнути до нових умов. Хоча мені дуже хотілося більш детально роздивитися Школу відьом. Вона була величезною, незвичною, й відчуття, що я потрапила в казку, не полишало.

Тільки ось коридори тут були підступні: здавалося, зробиш два кроки — й двері, що щойно була поруч, зникне, а замість неї з’явиться зовсім інша. Килими то змінювали колір, то простягалися довшими, ніж здавалось можливо. І хто знає, куди могли завести нас ці переходи. Кімі це не лякало. Вона була з тих, хто радше ризикне, ніж сидітиме на місці. Її очі світилися азартом, коли вона шепнула.

— Ходімо пошукаємо щось цікаве! – дівчина посміхалась.

Еліна, звичайно, зникла відразу, навіть не попрощавшись. Я була майже впевнена, що вона вирушила до своїх однокурсниць із бойового факультету, аби не втрачати часу. Вона занадто явно показувала, що ми її не цікавимо. Її кроки луною відлунали коридором, і кімната стала відчутно просторішою без її холодної присутності.

Я вагалася. Хотілося йти, досліджувати, але водночас у голові звучав мамин голос: «Не лізь, куди не знаєш дороги». А втім, коли ще буде нагода поблукати майже безконтрольно?

Коли ми вже й справді зібралися йти на розвідку, у двері постукали. Раптом відчинилися — і на порозі стояв Паша. Мій брат. Я одразу полегшено зітхнула, бо його поява була для мене маленькою опорою в цій новій реальності. Його усмішка була знайомою, домашньою, і від неї в мені щось затрепетало.

А поруч із ним — високий хлопець, навіть вищий за Пашу. У нього були чорні, як ніч, очі, і таке ж темне волосся. Його погляд здавався важким, пронизливим, і я відчула, як холодок пробіг спиною. Було таке враження, що він бачить тебе наскрізь, до найменшої думки. І від того хотілося сховатися. Я мимоволі відступила на крок назад.

— Бачу, ви вже непогано обжилися, — посміхнувся Паша. — Навіть краще, ніж у нас із хлопцями.

— Не номер люкс, звичайно, але затишно, — Кіміко кашлянула й хитро глянула на мене, натякаючи, аби я її представила.

— Це моя сусідка Кіміко, — сказала я. — А ще є Еліна, але вона пішла. А це мій старший брат Павло.

— Можна просто Кімі, — сказала дівчина, злегка відкидаючи чорне волосся назад. Її усмішка в цю мить виглядала особливо теплою.

Я раптом помітила, що брат також уважно дивиться на неї. І ця їхня невимушена взаємна зацікавленість чомусь мене збентежила. Вона ж його бачить уперше! Хоча, може, це звичайна ввічливість. Я ж надто підозріло дивлюся на все. Мене ж більше привернув другий хлопець.

— А це Спайк, — сказав Паша. — Мій сусід і друг. Він навчається на факультеті природної магії. Ми подумали, що тобі, Ася, може знадобитися допомога.

Я кинула короткий погляд на цього Спайка й помітила, що він і справді чимось відрізнявся від інших. Його обличчя було спокійним, навіть надто серйозним для його віку, але не холодним. Здавалося, він уважно слухає все, що відбувається довкола, і водночас щось приховує.

— Твій друг взагалі вміє розмовляти? — не втрималася я.

— А хіба це так важливо, коли є магія? — вперше посміхнувся Спайк. Його усмішка змінила все: зник той похмурий вираз, і я відчула, що він зовсім не такий страшний, як здалося на перший погляд. — Але Паша має рацію: якщо буде потрібно, я допоможу тобі в навчанні. Можеш звертатися до мене в будь-який час.

— Дякую, — лише пробурмотіла я, відчуваючи, як щоки наливаються жаром.

Чесно кажучи, я зовсім не знала, що сказати. Спайк мав у собі щось незрозуміле: його мовчазність не дратувала, а скоріше притягувала. І його посмішка, хай і рідкісна, здавалася ціннішою, ніж будь-які слова.

Тим часом Кімі вже весело розмовляла з Пашею, наче вони знайомі давним-давно. Вона жартувала, перепитувала, і я помітила, що мій брат охоче підтримує розмову. Вони виглядали так, ніби завжди вміли ладнати. Може, в нього справді є якийсь особливий шарм, який я, як сестра, просто не помічала.

Я намагалася не звертати уваги, але мене трохи гризло, що моя нова сусідка з перших хвилин почала загравати з моїм братом. Та потім пригадала слова мами: «Обіцяти не означає одружуватися. І симпатія — ще не кохання». Тож я вирішила відкласти роздуми й не вигадувати того, чого нема.

— Якщо ви вже тут, то покажіть нам Школу відьом, — сказала я, намагаючись перевести тему. — Ми тут зовсім нічого не знаємо й точно заблукаємо.