Глава 6

Загалом на факультет побутової магії цього року поступило сорок одна людина, двадцять вісім дівчат та лише тринадцять хлопців. Декан наголосив, що це навіть забагато, бо зазвичай кількість новачків значно менша. А от на бойовий та природний факультети потрапила однакова кількість — по дев’ятнадцять, що вважалося великою рідкістю. Із них на бойовому було лише три дівчини, решта хлопці, а на побутовому — навпаки: більшість становили дівчата. Виходило, що ми були дивовижно різноманітною компанією, і вже сам цей факт додавав інтриги.

Я ж була рада, що потрапила саме на природний факультет. У моїх мріях це все виглядало настільки чарівним, що я навіть не думала про інший факультет. Та й чесно кажучи, я не уявляла себе серед воїнів. Мій страх висоти й боязнь болю — занадто сильні. Вистачить нам одного бійця в сім’ї — нехай Пашка нас усіх захищає. А я буду чарувати.

Проте тепер, коли я побачила містера Аластара, мені стало трохи моторошно. З усіх викладачів, яких нам встигли представити, саме він справив на мене найбільше враження. Його строгий погляд нагадував меч, від якого не сховаєшся. У тих сіро-зелених очах було щось таке, що змушувало ковтати повітря й сидіти рівно, навіть якщо ти цього не хотіла. Але водночас у ньому відчувалася сила, спокійна й упевнена, що притягувала й лякала водночас.

Він дочекався, доки всі зберуться, і лише тоді рушив уперед коридорами. Ми йшли за ним, притихлі, немов школярі першого класу. Шкільні стіни здавалися живими. Вони подовжувалися, то раптово скорочувалися, й за нашими спинами немов змикалися, нагадуючи про те, що повертатися назад пізно. Виблискували мідні лампи, віддзеркалюючи наші обличчя, і я не раз ловила на собі пильні погляди намальованих персонажів із картин.

Кроки десятків першокурсників відлунювали під склепіннями, змішуючись із дивними звуками: десь поруч ледь чутно шелестіли сторінки — так, ніби невидимий хтось гортав книги у зачинених аудиторіях. Це настільки вибивало з колії, що я все ніяк не могла вирішити: мені страшно чи цікаво.

Нарешті ми опинилися у просторому приміщенні, схожому на лекційну аудиторію. Стіни тут були обшиті світлим деревом, лавки та столи розташовувалися півколом, ніби обіймали невелику сцену. Пахло свіжоструганим деревом і тонким димком від свічок, які, мабуть, нещодавно тут палили. У самому центрі висіли два прозорі кулі-світильники, що світилися м’яким золотистим сяйвом, створюючи атмосферу затишку.

Ми розсілися хто де, перемовляючись напівпошепки, бо ніхто не наважувався голосно говорити. Та й сам містер Аластар змушував замовкати одним лише рухом брови. І саме тому його раптова усмішка була для мене справжнім шоком.

— Я розумію, що мій вигляд налякав вас, — промовив він спокійно, але в його голосі звучала така глибина, що хотілося ловити кожне слово. — Але я прагну бути для своїх студентів не лише деканом, а й наставником, порадником, а іноді навіть другом, - в аудиторії прокотився ледь чутний смішок, коли він додав. — Іншим про це знати зовсім не обов’язково.

Я відчула, як напруга трохи спала, і навіть дозволила собі полегшено зітхнути. Значить все ж наш декан не такий вже й страшний, і можна буде розслабитись. Я навіть не помітила, що стискаю Ваську, який встигнув скрикнути. Але більше нічого не сказав.

— Ми тут не просто студенти й викладачі, — продовжив він. — Ми справжня сім’я. Ті, хто сидить зараз поруч із вами, можуть не раз виручити й навіть врятувати життя. Я ж своєю чергою зроблю все, щоб ваше перебування в цій школі було комфортним і забезпеченим усім необхідним для навчання, - містер Аластар посміхнувся. – Якщо у вас будуть питання чи труднощі, звертайтеся до мене. А зараз підходьте по одному — ми визначимо ваші кімнати.

— Бачиш, муррраська, не такий він уже й стрррашний, — промуркотів Вася, зручно вмощуючись на моєму плечі. — Ти кррраще слухай його, бо він рррозумніший за тебе.

Я лише закотила очі. Голос кота уже настільки звично лунав у моїй голові, що іноді я не могла відрізнити, де мої думки, а де його. Коли черга дійшла до мене, я підійшла останньою. Серце калатало так голосно, що, здавалося, його чули всі. Це ж насправді відбувається: я тепер студентка Школи відьом!

— Ася Чорнотій, — вимовила я, намагаючись тримати голос рівним.

— Чудово, — кивнув містер Аластар, вручаючи мені ключ із вигравіюваним символом. — Твоя кімната на четвертому поверсі. На дверях буде написане твоє ім’я. Ти житимеш із двома сусідками.

Я вже простягнула руку, але його погляд раптом затримався на Васі. Здавалось він тільки зараз помітив кота на моїй руках. Хоча решта і витріщались періодично.

— Бачу, ти приїхала не сама, - посміхнувся декан. – Це твоя домашня тваринка?

— Нерррррррозумний відьмак, — образливо зашипів кіт, розпушивши хвіст. — Я Пррровідник! І звати мене Вася. Я буду допомагати Асьці в навчанні.

Очі містера Аластара здивовано округлилися. Він точно не очікував побачити таке на своєму факультеті. Але чи приємне це здивування?

— Провідник? — у його голосі звучало щире захоплення. — Це ж рідкісна честь. Давно в нашій школі такого не було.

Він уважно поглянув на мене ще раз, ніби намагався побачити щось, чого не бачила я сама. А потім усміхнувся. Це робило його більш привабливим.

— Що ж, Ася Чорнотій, цього року буде цікаве навчання, - сказав містер Аластар. – Сподіваюся, вам тут сподобається.

Я швидко подякувала й поспішила в коридори. Дорога до кімнати видалася нескінченною. Сходи кудись закручувалися, то ставали вужчими, то ширшими, картини стежили за мною поглядами, а килими змінювали колір — від темно-зеленого до насичено-червоного. Було відчуття, ніби сам будинок жив і підлаштовувався під нас. Я не раз заплутувалася, та врешті побачила потрібні двері. На табличці красувалися три імені:

Ася Чорнотій — Пр

Кіміко Пей — Пб

Еліна Марінеску — Б

Отже, я справді житиму з дівчатами з інших факультетів. Це мало бути цікаво. У кімнаті було напрочуд затишно: три ліжка, три шафи, три письмові столи, кілька пуфів. А ще — власна ванна, що видавалося розкішшю. Моє місце було біля вікна, й мене вразило, що тут уже стояла маленька подушечка для Васі, мисочка та навіть іграшкова мишка.