Глава 5

Прощатися з мамою було досить непросто. Зовні вона намагалася триматися, навіть усміхалася, проте в очах стояли сльози, які видавали все. Мені здавалося, що мама хоче сказати ще щось важливе, проте стримувала себе. Вона справді хотіла провести мене до школи, але не могла.

Колись давно жінка дала собі клятву: більше не повертатися у відьомський світ. Щось настільки страшне сталося там, що мама назавжди викреслила магію зі свого життя. І кожного разу, коли вона чула навіть натяк на чари, її плечі напружувалися, а в очах з’являвся тіньовий відблиск спогадів.

Я хотіла б дізнатися правду, та розуміла — зараз не час. Якщо розпитати, це лише роз’ятрить її старі рани. А мені й так було непросто, адже я йшла у невідоме. Добре хоч, що поруч був брат. Він завжди умів відволікти мене жартами чи серйозними словами. Його присутність надавала впевненості, наче все вийде, навіть якщо я зроблю крок не туди.

До речі, саме завдяки йому я дізналася цікаву деталь — у школі навчатимуться відьми й відьмаки з усього світу, а не лише з нашої країни. Завдяки особливостям магії всі ми чудово розумітимемо одне одного. Мови, акценти, навіть діалекти — все зникало, як тільки звучало заклинання єдності. От тільки з людьми це не працює. Шкода, адже я могла б зробити кар’єру видатного перекладача. Хоча, як на мене, і так непогано — маю шанс навчитися справжньої магії.

Паша, як завжди, виявився передбачливим. Завдяки його заклинанням усі мої речі вмістилися у маленьку зручну валізку. Сама я навряд чи впоралася б — скільки ж тих дрібничок, без яких, здавалося, не можна прожити й дня. Я зібрала потрібне у рюкзак, взяла кота на руки, і ми попрямували за братом на вулицю.

Мама стояла біля порогу й проводжала нас поглядом. Вона нічого не сказала, лише обійняла мене востаннє, пригорнула так міцно, ніби боялася відпустити. І в цьому обіймі було все — і турбота, і страх, і любов. Щось у її минулому змушувало хвилюватися за нас із Пашею більше, ніж за саму себе. Та я вперто вірила: нове життя мені сподобається. Я ж мріяла про нього ще з дитинства.

Щоправда, наступної миті брат залишив мене стояти посеред двору з валізкою, а сам кудись зник. Я тільки зітхнула, але вже за мить він з’явився знову. І от те, що він тримав у руках, змусило мене здригнутися.

— Ти ж зараз жартуєш? — я недовірливо показала на дві мітли. — Я не сяду на цю штуку!

— Тоді ти не поїдеш у Школу Відьом і залишишся тут, — абсолютно серйозно відповів Паша. — Хочеш навчатися в медичному університеті?

Ні, я не хочу. Але і летіти на цій дерев’яній заготівлі для прибирання — перспектива теж не з кращих. Я ж боюся висоти! Як я взагалі піднімуся в небо? У голові промайнули два варіанти: або залишитися живою, але провести життя у нудних коридорах університету, або ризикнути й полетіти. Вася, зручно вмостившись у мене на руках, уважно стежив за моїми муками, а потім… розсміявся. І Паша теж.

— Ви що, змовилися? — я аж насупилася.

— Ти серррйозно думала, що відьми досі літають на мітлах? — кіт ледве стримував сміх. — Це ж старрро, як світ! Такими штуками лише у фільмах користуються. Магія давно пішла впррред.

— І нащо було мене лякати? — обурилася я.

— Вибач, — примирливо підняв руки брат. — Просто не зміг втриматися. Насправді ми з тобою перемістимося за допомогою заклинання. Все ж таки ми володіємо магією.

— І як це відбувається? – я навіть не встигла закінчити фразу.

Паша в одну мить опинився поруч, торкнувся мого плеча — і світ зник. Повітря навколо стало важким, ніби ми опинилися всередині потоку вітру. Я вдихнула й видихнула, і вже за мить стояла на зеленій галявині.

І тільки тоді зрозуміла, що це не просто галявина. Перед нами височіла величезна будівля, схожа на стародавній замок. Кам’яні стіни, високі вежі зі шпилями, округлі вікна, що дивилися вдалину. Щось у ній було моторошне, темне, проте водночас і величне.

Але найстрашніше було навіть не це. Відчуття, ніби ми знаходимося високо над землею, не відпускало. Я обережно кинула погляд убік — і мало не зомліла. Під нами не було ґрунту. Це був острів, що висів у небі, утримуваний невидимою силою.

— Чудово… — прошепотіла я. — Особливо для людини, що боїться висоти.

— Пррросто не дивися вниз, — муркнув Вася. — А ще кррраще — подивися навколо. У серрредині є гуррртожиток, стадіон для тррренувань під відкррритим небом, а з іншого боку — чарррівний парррк.

— І звідки ти це все знаєш? – я скептично подивилась на нього.

— Я ж Пррровідник, чи ти забула? — кіт ображено фиркнув.

Студенти почали збиратися на галявині. Хтось переносився магією, хтось приїздив із батьками. Майже кожного супроводжувала мама, тато, або й обидва одразу. Я ж мала лише брата. Але, чесно кажучи, це було краще, ніж нічого. Паша усміхнувся мені, підморгнув і повів усередину.

Хол школи виявився ще більш вражаючим. Високі стелі, розкішні сходи, що вели нагору, широкі коридори, розставлені по кутках крісла, полиці з книгами. Атмосфера була дивною сумішшю урочистості й домашнього затишку. На мить мені навіть здалося, що я потрапила у той самий Гоґвортс із фільмів.

— Зараз сюди вийде ректор, — пояснив Паша. — Він розподілить усіх по факультетах. Я житиму у Північній вежі, а першокурсники — в Західній. Телефони тут не працюють, тому тримай, — він простягнув мені кулон. — Якщо я тобі знадоблюся, стисни його в руці й поклич мене. Я одразу прийду.

— Не хвилюйся, я подбаю пррро твою сестррричку, — самовпевнено протягнув Вася.

— Зустрінемося на вечері, — брат швидко обійняв мене й відійшов до своїх друзів.

Я залишилася стояти сама. Точніше, з Ваською. Та й добре — він завжди умів розвеселити. Інші студенти спершу дивилися на мене здивовано, та, зрештою, відвернулися. Виходить, Провідники — нечасте явище, але й не зовсім дивина.

Я нервово перебирала пальцями кулон. Попереду чекало розподілення по факультетах. Їх тут було три: природної магії, побутової та бойової. Паша вчився на бойовому, бо мав чудову фізичну підготовку. А я? З моєю невдачливістю мене, мабуть, відправлять на побутову. Хоча потайки я мріяла про природну. А ще мама розповідала, що колись був факультет ковенних відьом, та його вже давно закрили.