Глава 4

Наступні кілька днів мама та брат пояснювали мені особливості цього світу. Я намагалася вслухатися в кожне слово, ловила найменші дрібниці, ніби боялася щось втратити. Для мене це було новим, але водночас таким захопливим. Усе життя я відчувала, що існує щось більше, ніж буденність, і тепер кожна мамина чи Пашина фраза відкривала переді мною нові двері.

Мама розповідала не поспішаючи, іноді робила паузи, щоб я могла обдумати почуте. Вона пояснювала закони магічного світу, говорила, що у відьом є власні клятви й правила, яких не можна порушувати. Її голос тремтів щоразу, коли мова заходила про небезпеки. Я бачила, як вона крадькома стискає кулаки, коли згадує старі історії. Мабуть, у неї був свій біль, але зараз вона намагалася оберігати мене від зайвих подробиць.

Я слухала — і водночас відчувала, як у грудях підіймається хвиля радості. Нарешті моє дитяче передчуття збулося: усе життя я відчувала, що в світі є щось більше, ніж будні, і виявилося, що це правда.

Проте в книжках завжди поруч із магією йшли небезпеки, темні сили, вороги. Я ж наївно вірила, що тут, у реальному житті, все буде інакше. Мені хотілося триматися цієї віри, навіть якщо десь глибоко всередині щось шепотіло: легким цей шлях не буде.

Наступного ранку після появи кота мама зателефонувала до університету. Її голос був дивно спокійним, коли вона відмовлялася від мого навчання. Я сиділа поруч, стискаючи пальці в колінах, і не могла повірити, що ось так легко перекреслюється ціла глава мого майбутнього. У голові миготіли картинки: лекції, гуртожиток, нові друзі. Усе це зникало так само швидко, як і народилося.

Але, на диво, я не відчувала жалю. Навпаки — у грудях палало відчуття свободи. Ми ще не віддавали оригінали документів, тож проблем не виникне. І все ж у тій простій телефонній розмові було щось символічне: мама відрізала стару дорогу, щоб я змогла ступити на нову.

А вже завтра я мала вирушити до Школи Відьом. Чим ближче наближався цей день, тим сильніше я хвилювалася. Дар у мені досі не проявився. Я боялася, що це стане перешкодою, що мене зустрінуть там із насмішками або взагалі виженуть.

— Не хвилюйся, мурАська, — промовив Вася, ніби читаючи мої думки. Його голос був тягучим, муркотливим, але водночас у ньому відчувалася непохитна впевненість. — Ти із дррревнього ррроду відьом, та й я відчуваю твою магію. Пррросто все відбудеться згодом.

Я вчепилася пальцями в ковдру, ковтаючи клубок у горлі. Чим ближче наближалось навчання, тим більше я хвилювалась. Раптом все піде зовсім не так, як я собі уявляла?

— А якщо я бездарна? — спробувала всміхнутися, та виходило радше криво. — Можливо, вони змінять своє рішення і вже за місяць я повернуся сюди. І що тоді? Я ж ніде не навчатимуся. А роботу знайти в моєму віці складно.

— Ти знову себе накррручуєш, — кіт театрально закотив очі. Я навіть засміялася крізь напруження — не знала, що коти взагалі так уміють. — Скажи їй щось, а то я вже втомився, — додав він і ліг на бік, удавано позіхаючи.

Я обернулася й побачила брата. Він стояв у дверях, притулившись плечем до одвірка. Його силует освітлювало тьмяне світло з коридору, і в очах було те саме тепло, якого мені так бракувало останні роки. Ми колись були дуже близькими, та після його від’їзду щось змінилося. Тепер я розуміла чому — він мав приховувати від мене свою правду. І все ж за ці кілька днів між нами знову виникла ниточка, міцна й справжня.

Васька розтягнувся на ліжку й удавав, що спить, але я знала — він слухає кожне слово. Паша підійшов і присів поруч, обережно, аби не зачепити кота.

— Дай вгадаю, — посміхнувся він. — Ти хвилюєшся через те, що твоя магія досі не проявилася.

— Ти подивися, який здогадливий. Це теж частина твого дару? — я намагалася говорити легковажно, але голос усе одно зраджував мене.

— Повір, кожен був на твоєму місці. Є навіть ті, хто відкрив свій дар тільки в школі, — він дивився на мене спокійно, ніби передавав частинку своєї впевненості. — Я теж боявся. Думав, що моя магія слабка і мене виженуть ще на першому курсі.

Його слова різали по живому, бо відображали мої власні думки. В цьому ми були з ним дуже схожі. Але ж він зміг впоратись зі своїми страхами.

— Але, Аська, — він нахилився ближче. — Не варто хвилюватися. У тебе все вийде. І навіть якщо буде важко — ти ж не одна. Я поруч.

Він на мить зосередився. Між його пальців спалахнув маленький вогник. Теплий, золотавий, схожий на іскру від багаття. Я затамувала подих. Це було так просто й так неймовірно водночас. Я простягла руку й торкнулася полум’я. Воно було теплим, але не обпікало, радше огортало ніжністю. Мої очі засвітилися. Я мріяла навчитися такому з дитинства. І тепер сумніви роз’їдали мене ще більше: що, коли я цього не зможу?

— Напевно, я боюся, що нічого не вийде, — прошепотіла я. — І тоді мені доведеться відмовитися від цього світу. А жити, знаючи, що він існує… Я не зможу.

Сльози самі покотилися щоками. Паша обійняв мене, притискаючи до грудей. Його тепло розчинило мій страх бодай на кілька митей.

— Ти ж моя сестра, Аська Чорнотій, — усміхнувся він, витираючи мої сльози. — У тебе не може не вийти. Наш рід — один із найдавніших і найвідоміших. Тебе вже чекають. Тож не осором мене, гаразд? – я засміялася крізь сльози й кивнула. — До того ж, — продовжив він, — школа не така вже й велика. Хоч я й на іншому курсі, але буду поруч. Завжди.

Його слова заповнили мене теплом. І хоч сумніви не щезли повністю, вони вже не здавалися такими страшними. У мені прокидалося щось нове — впертість, бажання довести, що я зможу.

Мені пощастило з родиною. І в тій розмові я навіть не одразу помітила, як Вася розплющив одне око й спостерігав за нами, самовдоволено всміхаючись. Він щось знав. Я відчувала це. Його мовчазна впевненість дратувала й заспокоювала водночас.

У ці останні дні перед від’їздом дім здавався іншим. Усе звичне набуло нових відтінків. Я довго стояла біля вікна й дивилася на сад, де ми колись із Пашею будували халабуди. Тоді я вірила, що дерева можуть говорити, що вітри шепочуть таємниці. І тепер виявлялося — я мала рацію.