Глава 3

Я обережно опустила кота на мамине ліжко, а сама присіла поруч із нею, відчуваючи, як серце знову б’ється в шаленому ритмі. Мені хотілося вимагати відповіді, кричати, розбудити весь будинок, аби тільки отримати правду. Але замість цього я сиділа тихо, мовчала, вдивлялася в мамине обличчя й чекала.

Вона вперто відводила погляд, ніби боялася зустрітися зі мною очима. Я відчувала — вона не збиралася мені все розповідати. Та тепер відмовчатися не вийде. Бо я не відступлю. Я вже бачила надто багато, і забути це не зможу.

У кімнаті стояла дивна тиша. Лише тікання годинника на стіні нагадувало, що час іде, навіть якщо моє життя завмерло на межі старого й нового. Кіт тим часом зручно вмостився на ковдрі, облизуючи лапу, наче все, що відбувається, його зовсім не стосується. А насправді він знав набагато більше за мене. Здавалося, навіть тіні на стінах завмерли, прислухаючись до розмови, що ось-ось мала початися. Мама довго мовчала, перш ніж почати. Її голос був тихим і тремтячим, як у людини, яка боїться сказати зайве слово.

— Ми… не зовсім проста родина, — нарешті вимовила вона.

— Це я вже зрозуміла, — фиркнула я, хоча всередині все переверталося від очікування.

Мама ковтнула слину, ніби зважувала кожну наступну фразу. Її пальці нервово стискали край ковдри, і я бачила, як руки ледь тремтять. Вона точно не була готова говорити про це саме сьогодні. А можливо навіть ніколи.

— Ти ж читала оті всі книжки про магію, — сказала мама нарешті. — Тому тобі, можливо, буде трохи легше зрозуміти. Річ у тім, що наш світ зовсім не такий, як ти думала. Поруч зі звичайними людьми завжди жили й ті, хто зберігає секрет. Асю, ми — відьми.

У мене всередині все похололо. Рот сам собою ледь не відкрився від шоку. Я десятки разів уявляла, що одного дня хтось скаже мені щось подібне. Але тепер, коли почула це з вуст мами, відчувала лише безсилля й суміш захвату зі страхом.

— Відьми… — прошепотіла я.

— Так, — кивнула мама. — І я сподівалася, що тебе це оминуло. Бо досі в тебе не проявлялося жодних ознак. Я щиро вірила, що твоя доля буде спокійнішою, ніж моя чи Пашина. Але поява цього кота… — вона кинула швидкий погляд на Васю, і її голос потемнів. — Це знак. Дар у тобі прокидається.

— А Паша? — вирвалося в мене. — Він теж?

— Ти хотіла спитати, чи я маю дар? — раптом пролунав за спиною знайомий голос.

Я здригнулася й обернулася. У дверях стояв мій брат. Його кімната навпроти маминої, тож, певно, він чув нас давно. Та по його вигляду було видно — він і не спав. У куточках губ грала крива посмішка, очі світилися цікавістю й ледь прихованою гордістю. Він неспішно пройшов до крісла й сів, не зводячи з мене погляду.

Мама, навпаки, опустила очі долу, наче намагалася уникнути будь-якої конфронтації. А я відчувала, як у мене голова ось-ось вибухне від кількості нової інформації. Це ніби сон. У реальності такого просто не буває! Хоча… я ж з дитинства помічала дивні речі: тіні, що рухаються, коли ніхто не рухався; шепоти у вітрі; сни, які збувалися до дрібниць.

Одного разу в саду я сердито кинула камінець у калюжу — і вода здійнялася вище, ніж могла за фізикою. Іншого разу я побажала, щоб книжка впала зі столу, бо лінувалася вставати, — і вона справді впала. Але завжди списувала це на фантазію, на багату уяву. І тепер виходило, що це було зовсім не уявою.

— Я теж відьмак, — спокійно сказав Паша, усміхаючись. — І вже кілька років навчаюся в Школі відьом. Мій дар прокинувся, коли мені було дванадцять. Ми намагалися приховати це від тебе.

— Але навіщо? — у мене перехопило подих.

Мама нарешті підняла на мене очі. В її погляді було стільки болю й провини, що я навіть розгубилася. Вона взяла мої руки в свої теплі долоні. Десь в глибині душі я могла би напевно зрозуміти її.

— Доню, зрозумій. Я хотіла захистити тебе. Той світ, до якого належимо ми, небезпечний. Коли в Паші прокинувся дар, я злякалася так, як ніколи в житті, - мама подивилась на брата. – Я знала, що він мусить навчатися, але кожного разу, відпускаючи його, боялася, що можу втратити назавжди. У свій час я тікала з того світу, намагалася зберегти спокійне життя для вас обох. Я вірила, що бодай ти виростеш звичайною дівчиною. Тому, якщо можеш… не злись на мене. Пройде час — і ти зрозумієш мої вчинки.

У її голосі бриніли спогади. Вона пригадувала щось болюче: як утікає з темного лісу, тримаючи малого Пашу на руках; як уночі ховається в чужих будинках, аби її не знайшли. І тепер, після стількох років, усе повторювалося. Але я не злилася. Як можна злитись, якщо в мені все стрибало від ейфорії? Це ж саме те, про що я мріяла з дитинства! Магія, пригоди, таємниці… Я боялася лише одного — що це виявиться неправдою. А тепер усе було справжнім.

— Коли мені було дванадцять, — раптом озвався Паша. — Я вперше відчув, як кров закипає в жилах. У дворі мене зачепили хулігани, і я тільки подумав, що хочу, аби вони відчули мій біль. І раптом із землі вирвалися чорні гілки й скували їхні ноги. Я сам злякався тоді до смерті. А мама… вона відразу зрозуміла, що це.

Я ковтнула клубок у горлі. Перед очима постала картина: брат, наляканий, серед криків і темних гілок, і мама, яка тягне його за руку й тремтить. У моїй голові переплелися страх і захват, здивування й радість. І ще одне відчуття — ніби двері, які були завжди зачинені, раптом відчинилися переді мною.

Я поглянула на Васю. Його жовті очі блищали в напівтемряві, й він дивився на нас усіх із виразом, ніби це йому вже давно набридло.

— Ну досить, — протягнув він, розтягуючи слова муркотінням. — Це все сентиментальщинна, що вже починає набррриидати. Асю запррросили до Школи відьом на перррший курс. І я тут для того, аби підготувати її. За тррри дні вона має відпррравитися.

— Школа відьом? — перепитала я, не вірячи власним вухам.

— Так, — кивнув Паша. — Це навчальний заклад для тих, хто має дар, як ми. Там тебе навчать керувати магією, контролювати силу. Якщо вдома твій дар не проявився, то в Академії це станеться обов’язково. У тебе будуть наставники, а головне — я теж там. Тому якщо буде потрібна допомога — ти завжди можеш на мене розраховувати.