Глава 2

- МурррАська, - почула я голос.

Це змусило мене різко розплющити очі. Серце калатало так, ніби хтось добряче його струсив. Звук йшов ніби звідкись від вікна, і від цього стало ще моторошніше. В кімнаті було напівтемно, тільки тьмяне сяйво вуличного ліхтаря пробивалося крізь щілини жалюзі. Мені здавалося, що тіні ворушаться, ніби живі, і від цього холод пробігав по спині, мов крижаний павук.

Вдруге прозвучало моє ім’я. Голос був тихий, хриплуватий, але чіткий. Ні, це точно не мама і не Пашка. Їхні голоси я б упізнала серед тисячі. Може, мені просто здалося? Але чому тоді у мене так тремтять руки, і чому я відчуваю на собі чиїсь очі? Та ще й це слово прозвучало якось дивно. Ніби хтось промуркотів його. Муркотливе, глибоке, з котячими інтонаціями, від яких по шкірі пробігли мурахи.

Я все ще тремтіла, але потягнулася до світильника біля ліжка й клацнула вимикачем. Тепле жовте світло залило кімнату, відганяючи тіні й витягаючи з темряви знайомі обриси. На мить все виглядало абсолютно нормально: стіл з підручниками, розкидані олівці, книжки, розкрита на підлозі сумка, улюблений плюшевий єнот біля подушки. Наче звичайна ніч, звичайна моя кімната.

Але через секунду на моє ліжко різко застрибнуло щось чорне й важке. Я злякано відсахнулася. Переді мною сидів кіт. Великий, вгодований, з абсолютно чорним хутром, без жодної світлої плямки. Він виглядав ніби вирізаним із самої темряви, а його очі світилися жовтим, аж фосфоресцентним світлом, такими неприродно яскравими, що я мимоволі відсунулась подалі до стіни.

Я трохи заспокоїлася, адже… це ж просто кіт. Нічого страшного. Кіт, який якимось дивом заліз у вікно. Хоча… як він взагалі сюди потрапив? Вікна зачинені. Двері теж. І хто тоді прошепотів моє ім’я? Я тільки збиралася змахнути рукою, щоб прогнати його з ліжка, як він раптом уважно глянув на мене і…

— МурррАська, - сказав він.

Я завмерла. Серце ледь не вистрибнуло з грудей. Мозок на мить просто відмовився працювати. Щойно кіт… промовив моє ім’я? Він не просто нявкнув, не випадково видав звук, схожий на нього. Ні. Він свідомо сказав його. Я чула кожну букву.

А може це мені здалося? Може, я занадто втомилася і зараз марю? Шок взяв своє, і я вже відкрила рот, щоб закричати. Однак кіт нахилив голову, ніби читаючи мої думки, і промуркотів.

— Циц. Закрррий рррота і не кррричи, – голос був низький, вібруючий, з дивним котячим акцентом. — Ти ж не хочеш рррозбудити своїх ррродичів.

Я відчула, як ноги німіють, а руки стискають ковдру так, що аж пальці побіліли. Може мені просто сниться? Ні, в мене бували божевільні сни, але щоб настільки. Це рідкість. 

— Що це за фігня? — ледве прошепотіла я.

— Мррр, я не фігня, — обурився він, змахнувши хвостом. — Я твій пррровідник. Кожна пррристойна відьма має мати такого. Рррадій, дівчинко, в тебе це вийшло.

Мої думки заметалися, немов сполохані птахи. Відьма? Провідник? Він серйозно? Може, я вже остаточно з’їхала з глузду? Треба буде сходити до спеціаліста.

— Відьма? — я гмикнула. — Ні, стоп. Це якийсь розіграш. Прихована камера. Так, сто відсотків.

— Ха! — кіт навіть ніби посміхнувся. — Ти думаєш, це шоу? Що хтось сидить із камерррою і слухає, як я рррозмовляю? Ох і дивна ж ти.

Я кинула оком на вікно. Якщо обережно взяти його й викинути, все закінчиться. І тоді я піду до мами. Вона мені все пояснить. Я вже потягнулася до подушки, щоб накрити кота й схопити його, але він загрозливо примружив очі.

— Навіть не думай, МурррАська, — промовив він. — Я спррравжній, і ти так пррросто від мене не позбавишся. Кррраще спитай свою матіррр і брррата. Вони більше знають про мене та наш світ.

— Інший світ? Магія? Кіт, що говорить… — я труснула головою. — Та ясно, я сплю. Це просто сон. Треба прокинутися — і все зникне.

— Ну ти й кумедна, — він фиркнув. — Гаразд. Я доведу тобі, що я не марево.

Він підскочив ближче й різко вкусив мене за руку. Я ойкнула від болю й відсмикнула руку. На шкірі залишилися чіткі сліди від зубів. Боліло цілком по-справжньому.

— Ти ненормальний! — я закричала пошепки.

— Зате теперрр ти не скажеш, що спиш, - задоволено сказав кіт.

Я вже не знала, що думати. Якщо це сон — він надто реальний. Якщо ні — то моє життя тільки-но перевернулося догори дриґом. І чомусь я була майже впевнена: мама і брат справді щось приховують від мене. Я глибоко вдихнула й запитала.

— Як тебе звати? – мені справді було цікаво.

— Вася, — просто відповів він.

— Вася? — я мало не розсміялася від абсурду. — Серйозно? Це твоє магічне ім’я?

— Не я його обирррав, — образився кіт. — А яке ти хотіла? Гррримуарррій Тррретій?

— Ну, принаймні щось… не таке… звичайне, - я знизала плечима.

Він гордо почав облизувати лапку, навіть не дивлячись на мене. Це котисько точно якесь навіжене. Може до мене забрався бродячий кіт та вкусив, а я тепер бачу галюцинації?

— Не тррреба так на мене дивитися. Я не пррривид, - фиркнув кіт.

— А вони існують? — вирвалося в мене.

Вася підняв на мене такий погляд, ніби я запитала щось абсолютно дурне. Хоча можливо так і було. Від всієї абсурдності ситуації хотілось розсміятись.

— Звісно. Наш світ набагато цікавіший, ніж ти можеш собі уявити, - продовжував кіт. – Але рррозповідати маю не я, а твоя мама й брррат. Запитай їх.

Я стиснула губи. Частина мене хотіла почути все й одразу. Інша — воліла втекти під ковдру й більше ніколи не бачити цього кота. Але цікавість переважила. Я простягнула руки й взяла Ваську на руки. Він почав вириватися.

— Ти що ррробиш? — обурився він. — Я ж не якась м’якенька подушечка! Я скарррб!

— Тихше, скарб, — прошепотіла я. — Підемо до мами.

— Ось так одррразу? — він навіть усміхнувся по-котячому. — Я не готовий. Мені тррреба прррийняти ванну.

— Я думала, коти ненавидять воду, - я скептично подивилась на нього.

— А ще ти думала, що вони не вміють рррозмовляти, — відказав він. — Звикай. На тебе чекає ще багато сюррпризів.