Глава 2

- МурррАська, - почула я голос.                                                                                                              

Це змусило мене різко розплющити очі. Звук йшов ніби звідкись від вікна, що змусило мене налякатися ще більше. Вдруге прозвучало моє ім'я. Ні, це точно не мама чи Пашка. Може мені просто здалося? Та ще й це слово було якимось дивним. Ніби хтось промуркотів моє ім'я. Я все ще тремтіла, проте потягнулася до світильника й увімкнула світло. Якусь мить було все спокійно, а потім на моє ліжко застрибнув великий чорний кіт. Він був абсолютно темний, жодної світлої плямки. І лише жовті очі яскраво виділялися. Я трохи заспокоїлася, адже це простий кіт, нічого страшного. Проте як він тут опинився? І хто прошепотів моє ім'я. І тільки я збиралася його прогнати звідси, як той уважно подивився на мене та промовив:                                                                                                            

- МурррАська.

Це настільки сильно мене перелякало, що на якусь мить я просто застигла, навіть не знаючи, як на це реагувати. Щойно кіт промовив моє ім'я. А може це просто звук, я кий видають всім тваринки? Я ж не спец, в мене не було ніколи котів. Але ні, він цілком свідомо це сказав. Шок взяв своє, і я вже збиралася закричати. Однак кіт це ніби зрозумів.                                                                                    

- Циц, закрррий рррота і не кррричи, - промуркотів він, протягуючи букву. - Ти ж не хочеш рррозбудити своїх ррродичів.                                                                                                          

- Що це за фігня? - ледве вимовила я.                                                                                                

- Мррр, я не фігня, - обурився він. - Я твій пррровідник. Кожна пррристойна відьма має мати такого. Рррадій дівчинко, в тебе це вийшло.                                                                              

Відьма? Провідник? Про що він взагалі говорить? Та й кіт говорить, це ж просто неможливо. Можливо я просто зійшла з розуму? Щось тут точно не так, адже таке просто неможливо. Я вірила в магію, проте все ж прекрасно розуміла, що насправді таке неможливо. Значить мені просто це все ввижається. Поки це створіння відвернулося, розповідаючи про те, як сильно мені пощастило, я взяла подушку. Зараз візьму його обережно, викину у вікно та піду до мами.                                                                        

- Навіть не думай, МурррАська. Я спррравжній, і ти від мене так пррросто не позбавишся, - промовив він. - Тому кррраще запитай свою мати та брррата. Вони більше знають пррро мене та наш світ, частиною якого ти є.                                                                                                                                    

- Інший світ? Магія? Кіт, що говорить, - я на мить задумалася. - А все, я зрозуміла. Я просто зараз сплю. Ото потрібно прокинутися і все зникне.                                                                                                

- Ну ти й дивна, - воно ще й сміятися може. - Заррраз я тобі доведу, що я точно спррравжній. А то розмови з тобою не вийде.                                                                                                                       

Тоді він потягнувся та вкусив мене за руку, до того ж досить боляче. Навіть сліди залишилися. Я ж встигла якраз відсунутися від нього, адже хто знає, що цей кіт ще може викинути. Але якщо це справді не сон, значить щось тут не так. Тим паче я майже стовідсотково впевнена, що мама та брат щось від мене приховують. А це мій шанс з усім розібратися, хоча я ледве стримуюся, аби не закричати чи втекти.                                                                                                                                                     

- Як тебе звати? - врешті сказала я.                                                                                                             

- Вася, - він продовжував на мене дивитися.                                                                                                

- Щось не надто магічне ім'я, - фиркнула я.                                                                                                

- Ну яке вже є. Не я його обирррав, - він почав облизувати свою лапку. - Не трррреба на мене так дивитися. Я ж тобі не пррривид.                                                                                                                  

- А вони існують? - здивувалася я.                                                                                                                

Хоча, після кота, що міг говорити, можна було очікувати чого завгодно. А він на мене подивився так, ніби я сказала щось зовсім безглузде. Ну Аська, тепер вже й коти над тобою насміхаються. Це якийсь новий рівень чи що?                                                                                                                        

- Існують. Наш світ набагато цікавіший, ніж ти можеш подумати. Але не я маю тобі рррозповідати пррро це, - промурликав кіт. - Це має зррробити твоя мама та брррат. Запитай їх пррро це. Почуєш дуже багато цікавого.                                                                                                

Однак я невпевнена, що і справді хочу це зробити. З одного боку я завжди мріяла про світ, що сповнений пригод. А з іншого, я не знаю чого мені очікувати. Раптом щось буде не так? Проте чого я сумніваюся? Зараз навпроти мене сидить кіт та дивиться своїми очиськами. Та і як я спитаю це в мами? Скажи, що до мене заявився якийсь кіт та почав говорити, що зі світом не все так просто? Ні, вона мені точно не повірить, або удасть. І тоді на мене чекатиме палата з м'якими стінами. Тому я потягнулася до Васьки та взяла його на руки.