Глава 1

Я таки вступила до того університету.                                                                                                         

Ну просто кошмар якийсь. Як взагалі мене могли прийняти? Я ж завалила усі іспити. Навмисно обрала лише кілька вірних варіантів з близько п'ятдесяти питань. І хоча й знала на них відповіді, однак мені настільки не хотілося навчатися тут, що я вирішила зробити все, аби мене не прийняли. Однак я помилилася. Все ж зв'язки моєї мами зіграли свою роль. Тому першого вересня я гордо піду в медичний університет, аби таки стати кардіохірургом. От не хочу я цього. Краще рік вже попрацювала, а потім таки б обрала щось інше. Протемоя мама все ж твердо вирішила, що хоча б донька має піти її шляхом, адже син вже відмовився. Та я досі жила у своїх мріях.                                                        

З самого дитинства я вірила, що магія існує. Навіть уявляла, що й сама є чарівницею. Особливо після першого перегляду Гаррі Поттера, мені здавалося, що це точно все по-справжньому. Проте в одинадцять років я так і не отримала листа з Гоґвортсу, а значить про цю мрію потрібно було забути. Та я не розчарувалася. Далі намагалася віднайти у старовинних шафах Нарнію, вчилася битися, та все було марним. Реальне життя зовсім не таке, як мені уявлялося. Приблизно з п'ятнадцяти років мама весь час говорить, що мені час подорослішати. Я маю закінчити університет, знайти роботу та створити родину. Але я не хочу простого життя. Можливо, якби тато був, то все було б інакше. Однак я зовсім не пам'ятаю його. Він зник, коли мені було три рочки, і з того часу я його жодного разу не бачила. Що ж сталося? Не знаю, мама ніколи не говорить на цю тему. Скажімо так, це родинна таємниця...        

Я йшла додому, ніби в якомусь трансі. Ну не хочу я там вчитися. От що мені робити? Можливо варто удати, що в мене якась фобія? Крові там боюся чи ще чогось. Але мама швидко знайде альтернативу. Коли ж я прийшла додому, то вона одразу ж стиснула мене в обіймах. А я ж маю її розчарувати, адже не збираюся навчатися в медичному університеті.                                                                      

- А ось і наша студентка прийшла, - посміхнулася вона. - Майбутній спеціаліст в кардіохірургії.           

- Звідки ти знаєш, що я вступила саме туди? - однак я вже знала відповідь.                                   

- В тебе просто талант до цього, - мама удавано здивувалася.                                                         

- От не думав, що тобі все ж вдасться зробити це, - розсміявся Пашка, мій старший брат. - Все ж ти не дуже то й любиш медицину. Я завжди думав, що тобі подобається дещо інше. Та й здібності в тебе є. Я впевнений в цьому.                                                                                                                             

- Не говори дурниць, - мама подивилася на нього так, ніби намагаючись сказати йому, аби він замовкнув. - Я так рада. Можливо ми влаштуємо невеличке святкування? Можна було б замовити твою улюблену китайську кухню.                                                                                                        

- Було б чудово. Але я спочатку перевдягнуся, - мені навіть вдалося посміхнутися.                           

Я намагалася якомога швидше втекти до своєї кімнати. Чомусь мені стає незручно від цього всього. Мама радіє, що в мене вийшло вступити, хоча я впевнена, що це сталося завдяки їй. Якби вона не домовилася, то зараз би було все інакше. Швидко перевдягнувшись, я сіла на ліжко. Діставши єдину фотографію мого батька, я вкотре уважно розглядала її. Пашка був повною копією матері, а от я пішла в тата. Лише волосся було білим.                                                                                                         

- А якби ти був тут, то все б склалося інакше? - в голос сказала я. - Можливо я б змогла займатися тим, що мені по-справжньому подобається. Але, на жаль, це так і залишиться лише мріями. Інколи потрібно робити те, що потрібно.                                                                                                         

Коли приїхало наше замовлення, ми провели вечір втрьох. Мати весь час говорила про те, наскільки сильно мені пощастило. А от брат мовчав, що було на нього зовсім не схоже. Взагалі раніше ми були дуже близьким. Та потім все змінилося. Ми подорослішали, та й він навчається в якомусь дивному університеті закордоном. А я ж навіть до кінця не розумію, що в нього за спеціальність. Та зараз він лише сумно дивився на мене, ніби намагаючись щось мені передати. Це помітила й мама, проте удала, ніби нічого не сталося.                                                                                                         

"Мамо, в неї є досить сильний дар. Ми не можемо закрити очі на це..." - почула я голос брата у своїй голові.                                                                                                                                            

"Її магія була слабка, і нам вдалося позбутися її. Те заклинання назавжди закриє для неї доступ в той світ". - продовжила вже мама.                                                                                                         

"Воно не спрацювало, адже талант Аськи..." - почав брат, але потім замовк, дивлячись на мене.           

Я ж переводила погляд з одного на іншу. Це мені зараз почулося? Та, скоріш за все мої чергові галюцинації, адже сьогодні й справді в мене був такий стрес. А дивляться вони на мене лише тому, що я зараз сиділа перелякана. Ось і все пояснення.                                                                                   

- Ася, ти в порядку? - запитала мама. - Щось сталося?                                                                      

- Ні, - сказала я, після чого вона видихнула. - Просто дуже сильно втомилася. Дякую за вечерю, та я певно піду спати. Щось голова починає боліти.