Глава 1

Я таки вступила до того університету.

Ну просто кошмар якийсь. Як взагалі мене могли прийняти? Я ж завалила усі іспити. Навмисне обрала лише кілька вірних варіантів із близько п’ятдесяти питань. І хоча й знала на них відповіді, однак мені настільки не хотілося навчатися тут, що я вирішила зробити все, аби мене не прийняли. Однак я помилилася. Все ж зв’язки моєї мами зіграли свою роль.

Тому першого вересня я гордо піду в медичний університет, аби таки стати кардіохірургом. От тільки я цього не хочу. Краще вже рік попрацювала б деінде, набралася досвіду, відпочила, поїхала у подорож, побачила інші країни, а тоді, можливо, знайшла своє покликання. Проте моя мама твердо вирішила, що хоча б донька має піти її шляхом. Син уже відмовився, і тому я залишилася останньою надією.

Але я досі жила у своїх мріях. З самого дитинства я вірила, що магія існує. Не просто вірила — я жила нею. Я бачила щось більше у всьому: у хмаринках на небі, що нагадували драконів; у калюжах після дощу, де, здавалося, відбивався інший світ; у тихому шелесті старих книг на полицях. Інші діти казали, що то все дитячі забавки, а я була впевнена — це знаки.

Мені хотілося розгадувати їх. У розсипаному цукрі на столі я бачила символи. У випадковому шумі вітру — нашіптування якихось голосів. А коли мені було сім, я й зовсім переконалася, що бачу сни, які збуваються.

Одного разу мені наснилося, що впаде ваза у вітальні. Наступного дня Пашка пробіг коридором, зачепив стіл, і ваза справді розбилася. Для мене це було підтвердженням: світ набагато складніший, ніж усі думають.

Потім я вперше подивилася «Гаррі Поттера». Я сиділа, затамувавши подих, і дивилася на екран широко розплющеними очима, ніби боялася пропустити хоча б секунду. І думала: це ж точно все по-справжньому. А як інакше? Звідки тоді в мені ця впевненість, що світ значно ширший, ніж підручники з біології чи лікарняні коридори, в яких мама проводила пів життя?

Я чекала листа з Гоґвортсу. Справді чекала. Кожного літа, коли мені було десять-одинадцять, я виглядала у вікно сову. Кожен дзвінок у двері змушував серце калатати: «А раптом це нарешті за мною?» Але в одинадцять років лист так і не прийшов. І моя дитяча мрія розбилася. Замість сови — лише чергова оцінка у щоденнику. Замість чарівної палички — пластикова ручка, що постійно текла чорнилом.

Я не здалася одразу. Шукала магію самостійно. Відчиняла старі шафи, сподіваючись натрапити на Нарнію. Сиділа ночами біля вікна, чекаючи дивної зірки, яка впаде й відкриє мені шлях. Вчилася битися на уроках фізкультури, ніби справді готувалася до битви з темними істотами. Але все було марним. Життя залишалося звичайним, навіть занадто.

— Ти маєш подорослішати. Світ — це не книжка, - повторювала мама з тих пір, як мені виповнилось п’ятнадцять. – Ти мусиш закінчити університет, знайти роботу, створити сім’ю.

Я кивала, але всередині опиралася. Бо ж не хотіла простого життя. Мені здавалося, що десь поруч, за тонкою завісою, існує інший світ, де я можу бути кимось іншим.

Можливо, якби тато був поруч, усе склалося б інакше. Але я зовсім його не пам’ятаю. Він зник, коли мені було три роки. З того часу жодного разу я його не бачила. На всі мої запитання мама відповідала лише: «Це родинна таємниця». І чим дорослішою я ставала, тим дивнішою виглядала ця тиша.

Я йшла додому, ніби в трансі. Ну не хочу я там вчитися. Що мені робити? Може, сказати, що маю якусь фобію? Крові боюся чи ще чогось? Але мама знайде вихід: «Нічого страшного, доню, подолаєш страх». Вона ж завжди знаходила спосіб.

Коли я відчинила двері квартири, мама вже чекала. Її обійми були теплі й міцні, але для мене вони були схожі на пастку. Я знала: мушу розчарувати її. Я не хочу вчитися в медичному університеті.

— А ось і наша студентка прийшла! — усміхнулася вона. — Майбутній спеціаліст із кардіохірургії.

— Звідки ти знаєш, що саме туди? — пробурмотіла я, хоча відповідь і так була зрозумілою.

— У тебе просто талант, — удавано здивувалася мама.

— От не думав, що тобі вдасться, — розсміявся Пашка, мій старший брат. — Ти ж не дуже любиш медицину. Я завжди думав, що тобі подобається щось інше. Та й здібності в тебе є.

— Не говори дурниць, — мама кинула на нього такий погляд, що він одразу замовк. — Я так рада! Можливо, влаштуємо святкування? Замовимо твою улюблену китайську кухню?

— Було б чудово, — відповіла я й втекла до кімнати.

Там, у тиші, я дістала єдину фотографію тата. Довго розглядала його обличчя. Пашка — копія мами, а я — татова. Хіба що волосся в мене було світліше, майже біле, ніби вицвіле від сонця.

— А якби ти був тут, тату, — прошепотіла я. — Усе було б інакше? Можливо, я могла б займатися тим, що люблю? Але це, мабуть, так і залишиться мріями.

Вечір ми провели втрьох. Мама без упину вихваляла мене, малювала переді мною майбутнє, розповідала, які перспективи мене чекають. А Паша мовчав. Це було дивно: він завжди жартував, підтримував розмову, а тепер лише дивився на мене якось особливо. Його погляд був тривожним, ніби він хотів щось сказати, але не міг.

І тоді я почула… голос.

«Мамо, в неї є дар. Ми не можемо закрити очі». Я здригнулася. Це був голос брата, але він лунав у моїй голові. «Її магія була слабка. Те закляття назавжди закрило для неї той світ», — відповіла мама. Я завмерла, втупившись у них обох. Невже я збожеволіла?

«Воно не спрацювало. Її талант…» — почав Паша, та зупинився, бо зустрівся зі мною поглядом. Я сиділа бліда, з широко розкритими очима. Це не може бути правдою. Це ж просто галюцинація, викликана стресом. Так, напевно.

— Ася, ти в порядку? — мама нахилилася до мене.

— Так, просто втомилася, - швидко відповіла я. – Голова болить. Я піду спати.

Мама поцілувала мене в лоба. Я ж поспіхом утекла у свою кімнату. Сиділа на ліжку, стискаючи подушку. У голові знову й знову лунав братів голос. Дар? Закляття? Світ магії? Ні, такого не буває. Я ж завжди мріяла, але в реальному житті такого не трапляється.