Розділ І

- Ася Чорнотій, ви успішно склали іспити та вас зараховано до списку студентів, – почула я знайомий голос декана медичного факультету, який дзвенів у моїх вухах, неначе дрібні дзвіночки на вершині гірського дерева. - Вітаю вас з цією чудовою новиною. Тепер ви наша студентка.

Ну от і за що мені це прокляття? Наче вчора я так старанно намагалася завалити ті кляті іспити, відповідати якомога гірше, плутати терміни, тремтіти й губитися, аби тільки дати комісіям зрозуміти, що я не здатна, не готова, не хочу. Це був мій єдиний шанс вирватися, хоча б ненадовго. Я мріяла, що мене з ганьбою виженуть, що в мами більше не залишиться аргументів тримати мене тут, і тоді я зможу піти туди, куди справді прагнула душею. Але, як завжди, доля посміялася.

Моє прізвище було ключем і тягарем водночас. Чорнотій. Для когось – синонім поваги, для мене – клеймо. Моя мати – відомий професор, блискучий кардіохірург, улюблениця конференцій і студентів. Її ім’я відчиняло двері навіть там, де інші мали б роками стукати. А для мене це ім’я замикало двері назавжди. Я відчувала: що б я не робила, мені ніколи не дадуть права на провал. Мені не дозволять вільно обрати шлях.

Я змирилася, але від цього не стало легше. Медична справа викликала в мені огиду. Я навіть не можу сказати, що це була ненависть – радше холодна, тягуча пустка, яка розповзалася в мені щоразу, коли я бачила білі халати, відчувала запах антисептика чи чула цей монотонний гул лекцій. Якби це було хоч щось інше! Але не медицина. Вона була для мене схожою на клітку з білих стін, у якій зачиняють усі мої сни.

Я мріяла про щось зовсім інше. Мене завжди тягнуло до таємниць, до незбагненного. У глибині серця я вірила: світ більший, ніж здається, і в ньому є місце магії. Я не припинила чекати листа з Гоґвортсу, навіть коли давно минуло одинадцять. Я ловила дивні зблиски у темряві, вдивлялася у сни, які іноді здавалися занадто реальними, щоб бути лише снами. Я жила на межі між дитячою вірою в чудо й дорослою потребою розчинятися в буденності.

Мама ж завжди казала, що пора подорослішати. Що реальність одна, і вона пахне хлоркою, ліками, перев’язками й холодними руками, які треба гріти в операційній. Для неї дорослість означала підкорення правилам. Для мене – втрату себе. Я згадала одну з наших розмов.

— Ти повинна продовжити нашу справу, — твердо казала мама, коли я намагалася хоч трохи натякнути, що не хочу. — У нас це в крові.

— У мене в крові — мої мрії, а не ваші, — пробувала я заперечити, але її погляд, холодний і непорушний, наче лезо скальпеля, одразу змушував мене замовкнути.

Вона ніколи не кричала. У цьому й була її сила. Тиша й крижана впевненість. Погляд, у якому я бачила не матір, а хірурга, що розтинає мене й виймає все моє нутро.

Мій брат Паша виявився сильнішим. Він не пішов протореним шляхом. Втік, обрав інший університет, інше життя, і тепер міг вільно дихати. Ми проводили не так багато часу через навчання, але я заздрила йому навіть здалеку – його вибір був сміливістю, якої мені бракувало.

Я пам’ятала, як у день його від’їзду мама стояла на порозі й мовчала. Лише стиснула губи, коли Паша, кинувши на мене погляд через плече, сказав.

— Асько, не дай їм тебе зламати, - він навіть мені підморгнув.

Але я вже тоді відчувала: мене таки зламають. Декан тим часом ще щось говорив – привітальні слова, стандартні побажання успіху. Я вже не слухала. Його голос ставав гулом, далеким і порожнім. Наче вода, що стікає в глибину колодязя.

Я майже змирилася. Уже почала думати, що якось витримаю. Проживу ці роки, загублю себе серед формул і діагнозів. І тоді, можливо, звикну. Люди взагалі звикають до будь-чого. Але саме в ту мить, коли я відчула себе найбільш самотньою, сталося щось дивне. У моїй кімнаті з’явився чорний кіт.

Він не прийшов звідкись – він виник. Я могла б поклястися: двері були замкнені, вікно зачинене. І все ж він тут – темна тінь, що випливла з нічого. Його шерсть блищала, наче вбирала в себе світло, а золоті очі світилися так, ніби бачили мене наскрізь.

Я завмерла. Серце закалатало так, що здавалося, воно вирветься з грудей. Я не знала, чи злякатися, чи зрадіти. Кіт повільно підійшов і застиг посеред кімнати, не відводячи від мене погляду. В його очах було щось… інше. Не котяче. Там була глибина, яку я не могла осягнути. І на мить мені здалося, що він знає мене краще, ніж будь-хто у світі.

Я відчула, як у мені оживає те саме полум’я, яке я берегла стільки років. Надія. Може, це був знак? Може, світ усе ж почув мої молитви, мої тихі слова про магію, які я повторювала щоночі перед сном? Може, це нарешті мій шанс? Кіт не нявкнув. Не рушив. Лише дивився. І в тій тиші, наповненій його присутністю, я відчула: моє життя справді може змінитися.

Бо іноді зміни приходять тихо. Не у вигляді листів чи гучних пригод, а у вигляді чорного кота з золотими очима, який входить у твою кімнату без дозволу. І тоді я зрозуміла: можливо, мої мрії ще не мертві.