9. Інгар

Це було страшно. Вперше мені було страшно від смерті на моїх очах.

Якою б не була Марина, а вона викликала дивну симпатію. Їй хотілось допомагати. І мені доводилось робити зусилля над собою, щоб цього не робити.

І ще більше зусиль, щоб не битись з Гроденом. Щоб холодно дивитись, як він вирвав серце з її грудей.

Після такого не оживають, я знав. На щастя він відключив її від реальності раніше і вона нічого не відчула.

- Навіть не думай. – процідив він крізь зуби мені, коли я стис меч. – Приберіться тут. І дивіться мені, ще раз ви допомагатимете комусь, закінчите так, як і вона.

Він розстанув. А ми лишились стояти у ступорі.

- Ларі…

Сестра стояла вся у сльозах.

- Цього ж не мало статись, так? І чому?

Я підійшов і пригорнув її. Елларії було куди важче ніж мені. Я зустрівся з Мариною зовсім недавно, а вона стежила з самого дитинства. Навіть у коледж пішла, щоб бути ближче.

- Що будемо робити? – спитав я. – Вона просила легенду, ми не можемо сказати її батькам, що вона померла.

- Я… - Ларі відступила на крок від мене. – Ін, вона не може померти.

- Звичайно, не може. Ти ж її добре знала, зіграєш її.

- Ні, ти не зрозумів! – вона тріпнула мене. – Вона не може померти. Вона віддала свою смерть за життя Кирила.

- О, боги! – жертовність була вище мого розуміння. Ларі була єдиною за кого варто було жертвувати. І то я б двічі подумав.

- Ти розумієш, вона не відійде! – тепер Елларію було не зупинити. Її очі фанатично блищали і вона вже продумувала план. – Нам потрібен цілитель.

- Ларі, жоден цілитель їй не допоможе.

- Сашрот, Ін. Вони можуть назад сплести тіло і душу.

- Ти ж знаєш, вони це роблять не безкоштовно.

- Не будь таким черствим. Якщо ти знаєш, де можна знайти цю істоту, то веди. Хоча б спитаєм, що він захоче.

На мою думку, сашроти гидкі. Вони ніби й схожі чимось на людей та не є ними. Нижня частина обличчя у них фактично відсутня, а рот схожий на печеру зі шматками чорної цвилі і запах, він теж, як у цвилі. В них немає рук, їх заміняють тисячі щупалець.

Не те, щоб я був дуже симпатичний у своїй божественній іпостасі, та мені більше до душі гарні речі. А сашроти до них точно не належали. І, вони відразу відчувають відношення до себе і знають майбутнє.

Та все ж я купився на вмовляння сестри і переніс нас в обитель єдиного відомого мені сашрота.

- Вау-ва!

І було чому, адже обителі у цих істот відрізняються красою і гармонією.

Зараз ми опинились на її порозі. А до самої печери вела стежка. Обіч розкидався сад дивної краси, а через дерева було чутно звук струмка. Я вже знав, що він спадав невеличким водоспадом і служив дверима. Ларі ж доводилось це все бачити вперше. Та коли поспішаєш, так, як ми, то ніколи пити красу навколо.

Я ніс на руках Марину. Точніше, її бездиханний труп. Хоча нам з Ларі удвох вдалось зростити судини з серцем та вона не ожила. Хоча, як же я надіявся! Вона була біла, біліша за волосся на моїй голові. Навряд чи вона і справді оживе. Швидше всього душа застрягне без можливості перевтілення. Особисто я її не відчував.

Подолавши водоспад ми опинились у сталагміто-сталактитовій печері, де проживав сашрот. Він з’явився до нас так тихо наче тінь. А від нього потягло цвіллю.

- Я ж говорив, що ми ще побачимось.

- Життя довге. – кивнув йому.

Смішок від нього здивував мене.

- Великий бог війни бридиться сашрота…невже на війні не зустрічав нічого гидотнішого, смороду сечі, чи запахів з розпоротих киш, гниль з трупів?

- Ти правий. Можливо, я звик би до тебе, якби ми жили поряд, та зустрічаючи рідко я залишу за собою можливість здивуватись…

- І спротивитись. Гаразд, бачу у вас є до мене справа. Говори.

- Вона. Ти ж можеш назад сплести душу з тілом, чи не так?

- Ніщо не може статись просто так, за все є своя ціна.

- І що ж ти хочеш?

- Не важливо, що хочу я, моя ціна зовсім мала. Важлива рівновага у Вселенній.

Ми послідували за ним у глиб печери. Сашрот кивнув на ложе із трави і я поклав туди Марину.

Так само мовчки він приніс срібну таріль і влив туди води, а потім дихнув на неї.

- За тобою, Елларія велика провина. Ти була сліпою і глухою.

- Це ж чому? – з викликом запитала вона. – Я намагалась її вберегти.

- Ти взагалі лізла не у свої справи. Та це роблять всі навколо…

- Але ж вона моя сестра.

На це сашрот не відповів. Сотні щупалець перевернули тіло Марини і розкуйовдили волосся. А потім він висмикнув сиву волосинку, одну з кількох.

- Ох! – зойкнула Ларі.