8. Добровільна жертва

Дні знову потекли в старому руслі. Еля так і не повернулась. Денис Іванович продовжував вести пари, як і раніше, тільки більше не придирався до мене. Ми продовжували зустрічатись з Кирилом, я ходила час від часу на репетиції.

А ще медитувала в місці, в котре щоразу викидав мене Інгар. Я і досі не розуміла навіщо він це робить. Можливо, вирішив допомогти, чи зблизитись зі мною – родичі, як не як? Але чому сам тоді ігнорував мене і більше не з’являвся. Та і правильно, навіщо такому могутньому богу якесь дівча. Та і я нібито богиня, хоча не відчувала цього в жодній мірі.

Зайняття медитацією підштовхнули мій магічний потенціал. Моя магія виросла. На Землі мої успіхи були не такі, як на Валеріані і все взагалі йшло туго. Та і магія, вона була не така, як мала б бути у відьми. Хоча насправді ніхто не знав, яка вона у відьм – кожна з них була носієм власної індивідуальної сили і вмінь. Вона була чимось схожа на магії магів, але більшість з них мали певну стихію, в якій спеціалізувались, вкрай рідко траплялись маги із двома стихіями – приблизно один на тисячу. А мені підкорялись всі стихії. По краплинці, але вони діяли.

Найкраще виходило з повітрям – левітація. Інколи вітер і завихрення. Потім з водою і вогнем. Я легко переливала з одного посуду в інший, а ще мила його! Навчилась запалювати свічки і клаптики паперу.

Найважче було проростити рослину. Але в мене вийшло! Із восьмого разу. Саме так, я вперта! Куди там тому дереву, що ми ростили з Кирилом. Там магія була основою життя – тут мутацією…що й казати.

А даром я зазвичай користувалась, коли хотіла когось зцілити. Моїми стараннями у батьків суттєво поправилось здоров’я, а що може бути краще. От приїде Коля з контракту і я ним займусь. Дарма, що він говорить, що все гаразд. Насправді, в кожної людини є приховані хвороби, а він точно не відкриває реального стану речей.

Поволі наступала весна. І я намагалась вирватись гуляти по вулицях, де розтавав сніг. Інколи сама, інколи з Кирилом. Навіть тато здавалось змирився, що ми зустрічаємось і якось запросив його в гості. Та робив він це запрошення з нульовим ентузіазмом, тож дата зустрічі так і не була призначена. Поправді, Кирил і сам не горів бажанням бачитись з моїм татом.

А на вулиці пригрівало сонце. А на вулиці розцвітали підсніжники і примули, гіацинти і крокуси. Починали веселіше щебетати птахи і ті, що пережили зиму і ті, що вертались із далеких країв. Я насолоджувалась цим. І свіжим повітрям і розмерзлою рікою.

Коли нарешті зійшов сніг трава почала зеленіти і через кілька днів розпустились листочки на бузку та якомусь невідомому мені кущику по дорозі в коледж. І це було неймовірно приємно. Краще за мої успіхи в магії.

Кирил якось приніс величезний букет підсніжників, за що отримав на горіхи. Навіщо? Вони могли б рости і радувати когось в саду. Не подіяли навіть аргументи, що він їх купив і вони все одно були вже зірвані.

Мамі ж квіти сподобались і вона їх розставила на підвіконні в стакани. Таких маленьких ваз у нас не знайшлось. Та і багато їх треба було.

Ми відсвяткували Великдень, як і інші люди. Головне правило, як говорив наш директор – не виділяйтесь. І я не виділялась, з родиною ми святкували всі свята. Та й не тільки через пораду. Це було неймовірно приємно. Хоча я фактично доросла оця дитяча чарівливість свят ніяк не проходила. Кожне з них ще співало. І хоч я робила більшу частину роботи по приготуванню до свят мене це не напружувало, адже я робила це для своїх рідних.

А на Великдень я запросила Елю. Вона нарешті з’явилась в коледжі. На мої настирні питання тільки загадково посміхалась і махала ручкою, мовляв, нічого розповідати. Ага, так я і повірила!

Подруга радо прийняла мою пропозицію і ми вирішили, що вона заночує зі мною. Нове ліжко, що мені купили було по-справжньому широким. Тільки от, де буде Микола спати? Він теж мав приїхати. І батьки вирішили прикупити диванчик ще й для нього. Знову буду сидіти без кишенькових. І на роботу ходити ніколи!

В нас збільшилось навантаження. Із збільшенням світлового дня нам докинули ще одну пару, тож тепер ми сиділи на півтори години довше. І особистого часу практично не було. Що і скажеш – прийшов із занять, поїв, приготував домашку…а? пора вже спати? Геній, той хто придумав пральну машинку і бутерброди! Слава йому тричі!

Тож на вихідні – аж цілих чотири дні у нас були плани: пікнік, прогулянки і здоровий сон, дискотека і…саме так, хотілось залишитись з коханим наодинці. Останнім часом ми бачились тільки в коридорі на перервах і я шалено сумувала (коли мала на це час), а зазвичай взагалі забувала, що він у мене є!

Пані Амалія вкінці року прямо таки озвіріла. Якщо ми думали, що вона ганяла нас раніше, то глибоко помилялись. Тепер ми падали вкінці занять і не могли піднятись. Я відсапувалась хвилин десять. А бувало навіть засинала під душем.

- Ви схожі на дохлих хом’ячків! Ворушіться! – підбадьорювала викладачка, коли ми пробігали тридцять п’яте коло. Зазвичай їх було п’ятдесят, після розминки, а потім ми проходили повне коло перешкод – зі стрибками в висоту і довжину, повзанням і перелазили через стіни…І щомісяця здавали це все на час і якість проходження.

Я зі шкури лізла та намагалась залишатись в нашій п’ятірці. Говорили, що тих хто не здасть все з другого разу виженуть. На щастя – все окрім фізри.

- Ель. Ти ж казала, що я богиня. – задихаючись і наганяючи подругу випалила я, - То чому я не можу бігти так, як ти.