7. Нереальне реальне місце

Повернувшись я здивувалась.

- Інгар, що ти тут робиш?

- Ти спиш…

- Значить ти тут по-справжньому, в мене вже були такі сни.

- Так це Елі. А це я.

- Значить мене очікують сни про війну?

Він змірив мене презирливим поглядом і махнув рукою.

Мене викинуло на полянку з одним єдиним деревом. Вона була залита сонячним промінням, листя вигравало всіма відтінками зеленого. А трава під босими ногами була неймовірно м’яка і ніжна.

З грудей вирвався щасливий сміх, не змогла я стриматись. Так стало легко і добре на душі. Це ж так можна і у сні медитувати.

Хлюпнувшись під деревом закрила очі і поринула у цей світ, стаючи ним, поєднуючись ним. Відчуваючи і легкі подихи вітерцю і ніжність сонця, що не обпікає, а тільки ніжить і м’якість трави. Сама була всім цим, розчиняючись у навколишньому і забуваючи по все.

На диво вранці я прокинулась сама, без будильника. Мені не хотілось більше спати, і відчувала себе здоровою і щасливою.

- Дякую, Інгар. – прошепотіла потягаючись. Я не відчула відклику, як від Елі, і таке навіть здивувало б мене, та вважала, що подякувати варто і йому, можливо, було навіть приємно.

Коледж. Мені пощастило. Цього разу я не пропустила нічого, було інше часове співвідношення і тому ніхто окрім хлопців не встиг помітити мого, а точніше нашого зникнення.

Цікаво, що з Деном? Хоча я була впевнена, що подруга доставить його додому та все ж, краще було б мені знати.

І взагалі, як жити далі? Реальність знову накотилась чорним покривалом.

Закинувши рюкзак на плечі я вийшла з дому. Батьків вже не було. Тож довелось іти пішки. Мама приготувала бутерброди з собою, та я з’їла їх по дорозі, щоб не спізнитись довелось пожертвувати нормальним сніданком.

Вже біля коледжу набрала Елю та вона не відповідала.

Що за фігня?

І я подалася прямо до директора.

- Амвросій Прокопович?

- Марино, ти щось хотіла?

- Ви не знаєте, Денис Іванович прийшов вже на роботу?

- Так це не у мене питай, а в охоронця. – засміявся у вуса професор.

- Пробачте.

- Що ж вчора сталось такого?

- Та нічого. – я зрозуміла, що попалилась. – Нічого вартого уваги. Всі живі і здорові. – Окрім охоронців, яким Інгар відрубав голови…та цього я директору не сказала.

- Ти ж знаєш, що завжди можеш мені довіритись.

- Знаю.

Біля входу в лекційну стояв Кирил, я на мить замилувалась ним. Ніби років сто не бачила. Він спершись на стіну читав книгу.

«Люблю тебе»

Мені не хотілось порушувати цієї ідилії та він сам підняв голову і усміхнувся.

- Так і знав, що це ти.

- Оу.

- Зая, я тебе жду.

- Щось сталось? – невпевнено спитала переминаючись з ноги на ногу. Та він притягнув мене і поцілував. Збоку присвиснув хтось з хлопців та Кирил мене не відпускав, аж поки не підкосились ноги.

- Хочеш сказати, що я не можу поцілувати свою дівчину без якихось глобальних катастроф.

- То я твоя дівчина?

Він здивовано моргнув.

- Я думав, все і так ясно. Стій, то ти все між нами вважала простим перепихоном?

- Е-е. Ні, звичайно. Я про це взагалі не думала.

- Мар, давай ти більше так не робитимеш…ага?

- Ага…

Він знову поцілував мене під звук дзвоника і кахикання викладача за моєю спиною. І коли Кирил зник за поворотом, мені знічено довелось зайти в кабінет. Так мій день ще не починався!

В нас була чакрологія. Здебільшого вона плавно переходила в медитації, тому була чи не найлегшим предметом.

Еля була відсутня і я думками потяглась до неї та не почула відгуку. Невже вона знову потрапила в ту тюрягу?

Заглибившись у медитацію я уявила галявину зі сну, якомога чіткіше.

«Інгар!»

І знову нічого. А на що я сподівалась? Що він прибіжить тільки-но я покличу? Але ж в глибині душі сподівалась.

«Ти така набридлива, як серпнева муха!»

Голос, що пролунав зненацька в моїй голові розбив ущент всю концентрацію і я мало не упустила галявинку.

«Інгар»

«Що тобі?»

«Еля? З нею все гаразд?»

«З нею. – він засміявся. – Дрихне вона, після безсонної ночі з вашим обморочним! Ніколи не розумів її критеріїв відбору.»

Я видихнула з полегшенням. Хоч щось добре.