4. Дерево

Мене ніхто не розбудив. А обід застав у ліжку.

Розсіяне сонячне світло падало на все навколо і робило маленьку кімнатку якоюсь радісною та привітною. Хай там і не було меблів. Тільки пледи і шкури на підлозі.

Я потягнулась і солодко позіхнула. Втоми після битви не лишилось. І коли я могла відновити баланс? Але це не важливо. Найголовніше – ми викоренили зло, щоб воно не було, а Кирилу тепер дістануться ліки. Хай і тимчасові.

Хоча, чомусь все частіше приходили думки, що мої старання даремні. Нас все одно щось розлучить. Або ліки закінчаться і я вб’ю його, тільки цього разу вже назавжди, бо віддавати нічого, або ж піду – тоді, він можливо матиме шанс на нормальне життя. Та в будь-якому випадку нас розлучить смерть. Хай навіть маги довгожителі та не безсмертні. А я тепер - так.

Сумні думки відігнала від себе. Не варто. Нічого доброго від постійних переживань не буде. Краще отримувати задоволення від того, що маю.

А що я мала – стопка моїх речей лежала в кутку, чиста і сухісінька. Навіть білизна! Упс! Цікаво, хто мене переодягав? Та і з речей половина належали Кирилу. Повернемось додому поверну. Та і затримались ми, з роботою доведеться попрощатись, це точно та і на навчанні проблеми будуть. Доведеться відробляти, хоча тепер в мене буде повно вільного часу!

Переодяглась. Вийшла на вулицю. Всі якраз готувались трапезувати.

Кирил побачивши мене підійшов і взяв за руку.

- Ти молодець. – він усміхнувся. – Їсти хочеш? – я закивала і він потяг мене до решти. – Чур, я займаю місце поряд!

Останню фразу він оголосив всім, а потім, посадивши мене подався розкладати їжу в посуд, допомагаючи хлопцям. Мені дісталась перша порція, вдячно усміхнулась йому. А за мить він плюхнувся поряд. Ми їли мовчки. І взагалі в медіонів не було традиції розмовляти з набитим ротом. Вони почали говорити вже опісля.

- А де Елларія? – це мене цікавило з самого початку.

- Так, пропала зранку. – відповіла мені Зана. – Просила не турбуватись, скоро повернеться.

- А куди подалась не повідомила? – я зло прищурилась, ну Елька! Нам же додому позаріз треба. А що там хлопці думають? Напевно ж всіх на голову підняли нас шукаючи – якось раніше і не думала про це. А й справді, що вони могли подумати, коли не застали нас? Тим більше зникли ми взимку, без верхнього одягу та взуття! Взялась за голову!

- Що таке? – добив Кирил, і невже він не розуміє!? Я мало не завила. Там же батьки місця не знаходять собі від тривоги…

- Тебе щось болить? – спитала Зана, виручивши нас обох.

- Ні, просто нас вже точно розшукують на Землі, ми ж нікому не сказали, що ідемо.

- То й що. – вона знизала плечима. – Ви ж повернетесь. Та і двоє дорослих людей, що з вас візьмеш.

- Ми навчаємось. І мусимо відповідально до цього відноситись. В неї робота. Батьки турбуються.

- За тебе? – здивувалась Зана.

- Їм пощастило – я в них один.

- Дивне щастя – добре, коли дітей багато.

- В нас це не так. Якби ти потрапила в наше місто, то точно здивувалась би. І троє дітей, як у тебе рідкість.

- Меладжіо теж був моїм сином. – байдуже повідомила вона.

- А чому був? – здивувався Кирил та і я з ним.

- В нас, мужчини ідуть з дому і будують власний, куди потім намагаються привести дружину. Ми не кличемо їх більше дітьми.

Що ж, у всіх свої традиції. Сумно якось, та що їм доведеш.

Після обіду я пішла поглянути на те, що ми з Елею сотворили.

Посередині галявини зіяв величезний котлован, обсипаний попелом. Він підлітав від кроків і поклубившись невеличкими хмарками знову осідав на землю. Метрів на десять навкруги все було чорне. Хотіла б я знати, що то було. Та свідків тих подій не лишилось, а медіони не пишуть книг.

- Треба посадити їм нове дерево. – Кирил пішов зі мною. А зараз його обличчя сяяло гордістю. Не знаю, з чого я це взяла – відчула, чи що? Кивнула.

А він наставив руку, в якому лежала насінина.

- Намір із Заною дали. – відповів він на моє німе питання. – Так вирішили на зборах табору.

Мені стало ніяково. Адже не я одна боролась з цим злом.

- Не думаю, що Елларія образиться. – вгадав він мої думки і мене затопила ніжність.

Кивнула і наставила долоню. Він повільно опустив досить велику насінину невідомого мені дерева ніжно погладивши при цьому руку.

- Дозволиш мені з тобою? Я маг землі і це моя стихія. – пояснив він. А я кивнула, ніколи не пророщувала зерно. – Думаю, для початку варто очистити місцину від цієї гарі.

Він підморгнув, я ж заплющила очі і розкинула енергію сіткою, розщеплюючи атоми попелу і перетворюючи їх в інші відомі мені сполуки. Робота вийшла ювелірна. Майже все пішло у повітря в складі вуглекислого газу.

На обличчі хлопця я зустріла такий вираз, що й годі описати.

- А ти часом не богиня? Відьми такого не роблять. Та й маги здебільшого однією стихією володіють. Дві це більше, ніж рідкість. І їх я вже бачив, хоча підозрюю, що ти ще та шкатулка з таємницями…а може й скриня.