2. Валеріан, знайомство

Якого біса ми опинились на дереві я тільки могла здогадуватись. Та я трималась за гілку і повільно сповзала вниз, боячись, щоб вона не тріснула взагалі. А ще мене мутило і кружилась голова. Почала поволі відпускати руки і таки спустилась вниз, хлюпнувшись з двох метрів висотою я мало не зламала ногу, а перевернувшись вирвала все що з’їла з самого ранку.

- Ловіть їх. Взяти! – почулось з однієї сторони.

Мені скрутили руки за спину і коли я підняла голову, побачила, що в такій же ситуації опинились мої друзі. Кирил взагалі був мало не зеленого кольору. Дарма ми взяли його з собою – перехід тільки погіршив його стан! Елі ж, навпаки нічого не було і вона радісно здалась у полон.

Та і взагалі то були якісь грабіжники. Погано помиті і обдерті. Проте, в нас такого не носять.

Один з них по черзі обшарював нас. Першим був Кирил. Та нічого цінного вони на ньому не знайшли. Навіть мобільник і той лишився в бункері.

Потім настала моя черга. Їх дуже зацікавив мій годинник.

- Дивись. Такий же, як на ратуші в столиці.

- Круто, я собі заберу. – він потягнувся своїми лапищами і вхопив мене за руку.

- Ніфіга! – в нього полетіла ментальна сніжка, дуже потужна. Грабіжник віддьорнув руку і завив від болю – волосся на ній поплавилось. Крута я і за це отримала ляпас, який мало не вивихнув шию.

- Ти, чмо! – Еля була в своєму репертуарі. – Ще раз торкнешся до неї і будеш мати справу зі мною!

- Лялю, так я і так зібрався мати справу з тобою. – грабіжник який мене вдарив наблизився до неї, прицмокуючи. – Думаєш, якщо ви маги, то ми вас боїмось?

- Я не маг?

- Так і краще, обійдемось без заморочок. – він схопив її за підборіддя.

Та Еля була не промах. Вона легко вийняла руку з захвату і прибрала його руку зі свого обличчя.

- А тепер досить. – вона сказала це настільки велично, кожне слово ніби проникало під шкіру і заставляло їжитись і слухатись. – Відпускайте моїх друзів і принесіть вибачення!

- Але…- один грабіжників спробував суперечити.

- Якщо ви хочете забратись звідси цілими і неушкодженими, не радила б вам зволікати.

І п’ятеро грабіжників швиденько повідпускали нас та збились в кучку на іншій стороні галявини.

А я по інерції рвонула до Кирила. Це я його торкалась вперше з того часу. Особисто я нічого не відчула та він відсахнувся від мене. Зціпивши зуби все-таки змогла змовчати, щоб нічого не спитати. Було видно, що йому погано. Причому і тут я не могла допомогти.

- Кирил, ти як? – виручила Еля.

- Тримаюсь. Відправляй вже цих недоуків кудись і пішли до твоїх хвалених цілителів. – він присів на місці і глянув на мене. – Мар, пробач, та тобі краще не торкатись мене. Давай вже я краще тебе. – він спробував усміхнутись, та в нього погано вийшло.

Елларія ж відправила тих хто нас напав додому. Просто веліла і все. Круто бути богинею.

- Не думайте, що все так просто. Ці індивіди досить примітивні. Чим вищий розум, тим важче ним керувати і маніпулювати.

- Тобто будь ти з…

- Будь я з Аденом, я покерувала б ним не більше, ніж ти цим юнаком. – вона кивнула на Кирила. – До речі, раз ти вже втягнутий в цю історію, то думаю, мені варто представитись – Елларія, богиня, кохання у всіх його проявах, авантюризму та магії.

Кирил якось навіть перемінився в обличчі.

- А я то думав спитати, як ми тут опинились. Тепер все зрозуміло. Пробач, що некрасиво висловився про тебе.

- Навіть, якщо я богиня, ти не зобов’язаний мене любити чи поважати. Хочеш, можеш боятись…

- Богиню кохання?

- Ну знаєш, найпримітивніше покарання, а головне – найдієвіше для чоловіків – довічна імпотенція. Це я найпершим навчилась. Ох, ходімо вже, нам ще їх шукати. Не була тут років двісті.

- Скільки?

- Так, приблизно. - вдавано роздивляюсь довкола відповіла Еля.

- То через те ти нас не туди перенесла? – мені хотілось деталей.

- Мар, я просто як востаннє була тут, вирішила лишити мітку. Позолотила насінину і вкинула в землю. Не думала, що вона проросте. Ось і портал вийшов прямо на дерево.

- Це звичайно цікаво і я послухав би історію повністю, та ходімо вже. - ледве вимовив зелененький Кирилл.

Сподіваюся, він дійде раніше, ніж станеться, щось гірше.

І ми нарешті вирушили.

Перший раз в новому світі. Чи може це планета? Як розуміти цей вислів? Адже якщо це планета біля зірки в якомусь із сузір’їв, то ми можемо туди долетіти на космічному кораблі! Хоча, навряд. Вони ніколи не вилітали за межі сонячної системи. І цілком можливо, якщо моя теорія справедлива, то вилетіти просто неможливо. А цю колосальну силу для подолання міжсвітових і міжсвітлових відстаней мають саме боги. Можливо вони нова ступінь еволюції? Вищий ранг реінкарнації? Так багато питань і так мало відповідей.

Ліс шумів над головою. А ми все йшли і жодного разу не натикались на хоча б якісь місцини перебування людей. Ні попелищ від ватр, ні хижин чи хоча б сміття. Адже сміття це атрибут людини. Відходи інших тварин легко поглинаються тваринами, а наші захаращують купами Землю. Хоча, цілком можливо, що на Велеріані зовсім не так. Можливо тут немає таких потужних виробництв і відповідно чистіше. Не знаю, як в інших місцях, та в лісі було на диво чисто.