12. Мій вибір

Коли я розплющила очі ми стояли посеред коридору коледжу. Я вирвала руку і заховала за спину.

- Як!? Як ти це зробила?

- Заспокойся, задаватимеш питання потім. А зараз кажи, куди йти. У вашому морзі я ще не була.

- Еля!

- Не тягни часу, показуй.

Її голос наказував і я підкорилась. Не так, як тоді, а просто відчуваючи, що так треба. Тож ми обоє попрямували вниз, де був підвальний поверх і морг.

- Там охорона.

- Вони пропустять. – мовила Еля і я повірила. Зараз я б і сама їй відкрила. Дарма, що вона дрібненька і маленька.

Ми спустились вниз. А потім пройшли по знайомому коридорі і звернули. Біля дверей охорони не було.

Не довго думаючи подруга штовхнула двері і вони відчинились. Вона ввійшла, я ж застигла на порозі. Та подруга не дала отямитись, повернулась і за шкірку втягла мене всередину і прикрила двері.

Залишивши мене вона підійшла до Кирила і відкрила простинь. Притулила вухо до грудей, прощупала пульс, а потім повернула на живіт, наче він був пушинкою.

- Ага, навіть так…та що ж ти стала там.

Я підійшла до неї.

- Не розумію, що ти хочеш тут побачити. Його оглядало стільки людей. Його смерть давно зафіксована. Та я ж йому прямо в серце ножем, це ж смертельна рана.

- Рани більше немає. Правда крові витекло забагато, з цим важче буде.

- Ти з глузду зїхала? – я вже не витримала.

А вона вхопила мене за підборіддя і ткнула носом у спину, я кілька секунд намагалась зрозуміти побачене. Та не могла. Рани від ножа більше не було.

- Це ти? Але ж ти говорила?

- Мало що я говорила.

- Ти не відьма, правда? Ти магиня? – здогадалась я.

- Я не відьма і не магиня, досить нити. Давай торгуватись, поки є час.

- Що робити? – я її зовсім не розуміла.

- Ви смертні, такі недалекі, думаєте, що є тільки ви, любимі. Нічого далі свого носа не бачите. – відчитувала мене вона. – Взагалі не розумію, нащо ви здались Творцю. Нікчемність ваших дій мене вбиває!

- Ти все? – спитала я, коли мені набридло. – А тепер поясни тупій смертній, будь ласка.

- Ну, я богиня кохання.

- Це ми вже проходили, вчора.

- Я і справді богиня. – вона розправила плечі і гордо підвела підборіддя. І я повірила. – Ти хочеш його повернути?

- А це можливо? – надія спалахнула в мені, як промінчик світла.

- Ну, я не воскрешаю. Але, він не мав помирати, я це бачу. І ми ще можемо поторгуватись, щоб повернути його.

- З ким?

- А у вас, як величають бога смерті?

- Я не знаю…- прошепотіла я злякано, перспектива зустрічатись з ним мене не радувала.

- Ну то познайомитесь.

Вона взяла мене за руки, і підбадьорююче усміхнулась. А потім світ як і раніше поплив.

 А потім ми опинились серед світла. Я ледве могла розплющити очі.

- Ласкаво прошу, у резиденцію Адена.

- І так, що за незвані гості. Елла. – прямо нізвідки з’явився світловолосий юнак, він згріб Еллу в обійми і почав цілувати. Притому так, що я позаздрила їй. Та все ж відірвався.

- Аден. Я по справі. – усміхнулась йому прямо в губи вона. А він був незворушний. – Дуже важливій.

- Ну і чому ти не можеш прийти просто так, я тут знемагаю від очікування, а ти тільки дразниш мене.

- Ти ж знаєш, що я тобі стану не цікавою, якщо лишусь поряд…- вона провела пальчиком по його губах і кокетливо насупила губки.

- Це ти так думаєш. Гаразд, кажи що за справа.

- Розумієш, стався один казус, що трохи порушує рівновагу. І я хотіла б його виправити.

- Ну як завжди, так. І кого повертати треба цього разу?

- Одного хлопчика.

Він нахмурився.

- Що за хлопчик?

- Це коханий моєї подруги. Ну і знаєш, вони мої маленькі іграшки. Я ж сумуватиму, коли все закінчиться.

Від цих слів я мало не поперхнулась та змовчала. Зараз на кону стояло життя чи не найдорожчої мені людини.

- Ти ж знаєш, що я запрошу рівносильну ціну, і ще щось з тебе, моя хороша. А що ти пропонуєш.

- Я деньочок побуду твоєю рабинею. Тільки земний, а то я зараз там на відьму «вчусь», офігенно цікаво. Земля це щось взагалі.

- Деньочок мало. Хочу тиждень.

- Так, Аден, губу закатай. – вона куснула його за губу і вони знову почали цілуватись.- Тиждень, моя люба, не менше.

- Тоді в мене. З моїми правилами.

- Я згоден. Гаразд, перейдемо до неприємної частини, - і він повернувся до мене. – Хто тут в нас?