11. Ментальне зчитування

Я прокинулась від того, що мене хтось лупцював по щоках. А потім голова відгукнулась диким болем. Я хотіла щось сказати, та з горла вирвалось щось схоже на хрип.

- Дівчино, нарешті. – мене поклали на подушку. Дівчино? Нарешті?

- Хррр…

- Не мучтесь. – мені протягнули води і я пийнула. В очах блимало і темніло.

- Вона зараз нічого не скаже, розумієте? Дайте їй трохи часу. – почувся знайомий голос. – Бачите в якому вона стані!?

- Та бачимо, але поки все свіже…- промямлив чийсь голос.

- Може вам зарядити трубою по голові і потім вести допит?

- Гаразд, ми трохи зачекаємо.

Допит? Що сталось? Ми ж просто йшли в лабораторію…

- Кирил!? – навіть не знаю, як вийшло вимовити це.

- Тихо, тихо, дівчинко. – прошепотів директор і поцілував мене в лоб. А мій забитий розум відмовлявся розуміти, що твориться навкруг. Одне я змогла зрозуміти напевно. На дворі був день! День! А де ж ніч!?

В пам’яті зіяла величезна прогалина. Невже мене і справді чимось приложили? Це був Кирил? А за що тоді?

Як виявилось я була в лазареті коледжу. Там було всього три ліжка, так на всяк випадок і ще кілька кімнат медичного призначення.

Випила ще води і намагалась сфокусуватись, поки плило перед очима.

- В вас може бути струс мозку. – мовила медсестра, що давала воду. - Але не бійтесь, все буде добре. Вас не тоншить?

Я хитнула головою і вона закружилась, а в очах потемніло.

- Маринко, з тобою все добре? – професор наклонився наді мною і притулив руку до лоба. – Жару нібито немає.

- Ні-ні, я міряла їй температуру годину тому.

- Годину? А скільки я тут?- виходило погано та я все ж спитала.

- Довгенько. Вас після кінця дискотеки знайшли, викладач Травознавства зі старших курсів. Походив мимо і побачив з-під дверей світло.

- Де Кирил?

- А ти не знаєш?

- Ні. Я навіть ввійти не встигла. – я пийнула ще води. – Мене чимось вдарили?

- Очевидно, схоже на трубу, та ми її не знайшли.

- Що з Кирилом?

Професор відвернувся від мене.

- Це він мене? – я закусилу губу стримуючи сльози.

- Я не хотів цього тобі казати, Марино. Тільки Кирил мертвий.

- Що!? – я рванула з ліжка та голова закружилась ще більше.

- Марино, він був убитий. Єдиним ударом в серце…і на ножі тільки твої відбитки.

Мої руки похололи, накотилась безвихідь, товстою і густою хвилею – я її відчувала, ніби желе, а я муха, що прилипла і борсається.

- Я…я не могла!

- Знаю, знаю, дівчинко. – він обняв мене. – Я певен, що це не ти.

- Розумієте, професоре, я ж тільки хотіла поговорити з ним, він сам мене покликав.

- Розумію.

- Я хочу до нього. Він же тут? Відведіть будь-ласка.

Він кивнув і допоміг встати, відкидаючи запевнення медсестри, що вставати мені не можна. І ми поволі пішли коридорами.

По словах професора сьогодні була ще неділя. Про те, що відбулось поки ніхто не знав. Батькам він зателефонував і заспокоїв. Цікаво, що ж він їм таке казав, що їх немає і досі?

Коли нас знайшли зчинився галас і викликали поліцію. Тільки незвичайну, а по магічних злочинах. Принаймні професор все інтерпретував саме так. Тож мене очікував допит. І найголовніше в цьому всьому – я нічого не пам’ятала, ніби чистий лист. Може я взагалі пролежала у відрубі? Та я радше сама померла, ніж підняла б руку на нього. Хай який нестерпний і наглий він не був та я була закохана по-справжньому, і навіть більше – я його любила! Може й мені було боляче бачити його з Наташкою, та інша моя частина, з глибини душі говорила мені, що раз йому з нею добре, раз я його люблю, значить варто відпустити і дати шанс бути щасливому. Я рідко звертала увагу на цей голосок та він був, настирний, як комарине дзижчання.

А тепер все. У нього більше немає шансів…і мені потрібно побачити це на власні очі, що це не розіграш, не черговий прикол. Та хіба таким жартують.

Ми поволі спустились сходами вниз. Яскраве сонце, яке осявало перший поверх і грало між листям кімнатних рослин, змінилось тьмяним освітленням підвального поверху. Перший курс сюди рідко ходив. Тільки з другого семестру і тільки ініційовані маги і відьми, то ж я опинилась тут вперше.

Стіни дихали сирістю, але виглядали досить пристойно. Ми пройшли майже в кінець коридору. Минули ще один поворот і зупинились біля масивних металевих дверей.

Амвросій Прокопович залишив мене біля стіни і відімкнув їх своїми ключами.

А потім ми увійшли. Він допоміг мені підійти до ліжка, що стояло збоку і упевнившись, що добре тримаюсь відійшов в сторону.

Я ж тремтячими руками відкрила простинь. І замружилась. Боялась відкрити очі назад. Та що це все змінить? Тож я таки поглянула.