9. Непередбачувані зміни

Не встояти у вихрі почуттів, що зносить,

Наче ти нічого вже не значиш.

Мені чекати поки ти пробачиш,

А може то пробачити тебе?

-

Сказати, що про тебе бережу я сни?

Та ні, бо ними проживаю я реальність.

У заметілі божевілля загубилась

І тут бреду не знаючи куди.

-

Мені твої наснились очі й губи

І більше я нікого вже не буду…

Чи буду? Бо занадто юна?

І поки важко загубитись у юрбі.

-

А журба проника до кісток

І уроки усі я нехтую,

І не чую я кроків твоїх,

Бо втікаю від них щодуху.

Саме так. Вірші вийшли паскудні і хлопці нічого з них не зв’яжуть. А я ж ніби обіцяла їм..

Всю дорогу в коледж мене мучили ці думки, які вертались до Кирила з Наташею. Вона була магинею. Єдиний її мінус – вона носила брекети. На щастя їх я позбулась вже давно. А це означає лише одне – рано чи пізно вона буде виглядати ще краще…

І навіщо я мучу себе думками про хлопця, який мені не світив і не світить?

- Це не залежить від нас. – почувся обіч голос. Невже я говорила в голос!? – Ми часто закохуємось не в тих людей. Або ж вони бувають сліпими і не бачать щастя прямо під своїм носом. До речі, я Еля. Ти ж пам’ятаєш мене. Ми з батьками переїхали з Харкова і мене перевели до вас.

- Марина. Щось ти занадто добре володієш українською, як для харків’янки.

- А ти класно ставиш на місце преподів.

Ми переглянулись стримуючи усмішки. Здається я знайшла подругу.

- Ти ініційована? – спитала я, про мене і так вже всьому коледжу відомо. І чому хоча б якась подія в моєму житті не може відбутись тихо.

- Ага. - хитро підморгнула вона. – Можемо проводити спільні експерименти. Я вже вмію визначати хворі місця на людях, тільки що це не можу зрозуміти.

- І як давно?

- Моя відбулась чотири роки тому. Та батькам я не сказала, сама розумієш…

- Звичайно. Приховати мою, як сама розумієш – не вдалось.

- Співчуваю, я чула. Весь коледж гуде про тебе.

- Чесно кажучи я тут з першого дня мегапопулярна, що аж верне.

- Буває. Інколи ти не можеш вплинути на події, бо вони сильніші за тебе.

- В мене щось таке було. Ще за місяць до коледжу моя бабуся була жива і я не планувала сюди вступати. А потім понеслось. Як сель…

- Сель?

- Ну така величезна грязьова лавина з бруду, каміння, льоду, зламаних дерев…в горах буває. Зносить все.

- Тепер згадала. Це страшнувато.

Ми зайшли в аудиторію. Рая сиділа з Віткою, тож я кивнула їй і зі спокійною душею сіла біля Елі.

І правда, моє життя останні місяці було схоже на сель, можливо не з найстрімкішої гори, та все неслось практично незалежно від моєї думки і бажань.

Тільки дар я прийняла сама. І то, якщо добре подумати, то тільки тому що більше нікому. І цей коледж. І Кирил. І мої нові друзі та й вороги теж. Ініціація, якої я не хотіла. Хто ж знав, що сни можуть так відобразитись на реальності!

Єдине, що мені подобалось – це прояви сили. Я все частіше сканувала людей. Більше із закритими очима і по холодових чи неприємних точках майже точно вгадувала, що хворе. Принаймні мені думалось, що вгадувала.

А по словах Елі мені і так здавалось, що я незвичайно сильна. Мій дар за лічені дні набрав такої міці, що певно більша, ніж в неї за останні чотири роки.

Еля, одногрупниця і подруга

Після занять я знову подалась до хлопців. Пробувати щось написати їм, бо як вони заявили – вони не поети і крапка.

Ілля сьогодні прийшов з піцою, тож від готування мене люб’язно звільнили. Тільки відправили за колою.

Коли ж я повернулась, то в бункері мене чекав сюрприз.

- Привіт. Я Наташа. – дівчина протягла руку, щоб потиснути.

- Марина. – я потисла її. – Дуже приємно.

Та приємно мені зовсім не було. Взагалі дивом даюсь, як вдалось зберегти обличчя. Особливо це було важко, коли він обнімав її, майже, як мене у снах. Тільки їй дісталась реальність.

Магиня намагалась подружитись, що дуже здивувало мене. Більшість з них мало не плювали в спину. Хоча, можливо, вона хотіла піддобритись до хлопців, чи догодити Кирилу.