8. Що за страва "відьомський дар" і з чим її їдять

І мій світ вибухнув! В прямому сенсі цього слова. Я миттю вистрибнула з ліжка і кинулась вмикати світло. Та за секунду зрозуміла, що світло мені навряд чи знадобиться. Моя кімната палала, повністю. Вікно і шматок стіни під ним були знесені!

Тато витяг мене з кімнати в коридор, де вже було повно диму.

- Це що, війна!? – я випалила перше, що спало на думку.

- Хотів би я знати. – він запхнув мене у свою кімнату, де злякана стояла мама. Вона вхопила мене і посадила на ліжко.

- Маринка, Маринка! Ти ціла?

- Мам, що сталось?

- Не знаю…- знизала вона плечима. – Щось рвонуло, в нас стеля он обсипалась.

Тільки тепер я оглянула їх кімнату. Кругом валялись різні шматки штукатурки, а стіна суміжня з моєю кімнатою майже повністю обсипалась.

Я підвелась і виглянула в коридор – тато приєднав шланг до крана у ванній і тушив вогонь у моїй кімнаті.

З вулиці почувся звук характерний для пожежних машин.

- Маринка, зайди в кімнату. Нічого тут димом дихати! – гаркнув він на мене і я сховалась.

- А ти нічого не бачила? – спитала мама.

Я знизала плечима і сіла на ліжко. Тільки зараз відчула яка я мокра, повністю, до трусиків. Розум пронизав здогад. Але це не могло бути правдою. Це ж лише сон, яким би нереально реальним і…і… не був. Тільки сон.

Заплющивши очі я задумалась. Спробувала пригадати хоч один подібний випадок, хоча б речення з книг, але вони не приходили.

В двері подзвонили і мама кинулась відчиняти.

В коридор забігли пожежники. Вони підключились до татових старань і за дві наступних хвилини потушили все.

Потім прийшли медики і старанно нас оглянули.

Поліція склала протокол події.

І що дуже дивно, ніхто не міг відшукати причину вибуху і загоряння. Адже на газ не спихнеш, кухня лишилась цілісінька.

Побажавши всіх благ і попросивши ще й завтра з’явитись у відділок вони нас лишили. Та паломництво в нашу тепер підірвану квартиру не закінчилось.

Після всіх у двері постукав директор коледжу.

- Доброї ночі. Хоча для вас вона не дуже. Амвросій Прокопович.

Він люб’язно усміхнувся мамі. Потис батькові руку.

- Я поговорити.

- Не пізно? Самі бачите, що в нас сталось… - мовив тато. Він виглядав побитим і втомленим.

- Я розумію. Та це стосується справи.

- Та проходьте вже. – кивнула мама і пішла на кухню заварювати чай.

Директор ще секунду пом’явся, розглядаючи батька та потім зайшов у квартиру.

- Так про що говорити будемо. – почала мама насипаючи чай по чашках.

- Щось мені здається, що ваш незвичайний вибух викликаний ініціацією Марини.

- Це як? – здивувався тато.

- Пробуджується дар. Мало його просто отримати. Важливо розбудити.

- Ось з цього місця детальніше, будь-ласка. А то через ваші недомовки нам ніде жити. – вона зиркнула на мене і я почервоніла.

- Розумієте, потрібні сильні позитивні емоції.

- Це ж що за емоції такі-то? – вела допит мама.

- Пробачте, пані Ольго, та мені незручно з вами про таке говорити…

- І про що ж це незручно говорити?

Запала пауза під час якої батьки переглянулись між собою, ніби щось вирішуючи. А потім всі троє! Впились в мене очима.

- А що я? я просто спала! А воно бабах і все тут.

- Маринка! – прогримів батько.

- Тат, ти тільки подумай, ну був би в мене хтось, куди б я його діла, а? в шафу, давно згорів би. Чи стрибнув би з сьомого поверху? А ти ж ще під ліжком не перевіряв…

- Досить! – рявкнула мама. – Мені набридли ці відьомські заморочки. Скажіть-но, професоре, така ініціація тільки разова?

Він кивнув.

- Хоч щось добре.

- Взагалі в нас є для цього приміщення…- ніяково пролепетав він.

- Ви здуріли! Влаштували бордель в коледжі!?

- Не гарячкуйте! Уявіть, що було б, якби кожного разу квартири в повітря злітали, краще вже так.

- Тут ви праві. – зауважив тато.

- Тож. Спробуємо перевірити, чи хоча б щось вийшло. Я маю знати.

- І як перевіряти будемо? Є якийсь спосіб?

- Як сказати. Навіть після ініціації сила не завжди може себе проявити. Потрібно тренуватись для певного результату.

- Ви хочете сказати, що ми зараз можемо і не взнати нічого…- глянув на професора тато.

- Має вийти…принаймні я так думаю. – розвів руками Прокопович.

Мені зав’язали очі, а для певності мама ще й заткнула вуха. Завдання було легким для звичайної відьми, я мала відчути хворі місця на людині до якої мене підведуть. Хто буде піддослідним я не знала, адже деякі хвороби батьків я знала. Тож могла змахлювати.