1. Випускний

- Прокидайся, сонько! – мама будила мене і водила прохолодними пальцями по шиї і щоках, а я відмахувалась. Це була така щоденна гра.

- Я ще п’ять хвилин. – відмахнулась я і залізла під подушку. Благо – вона величезна.

- Ти ще маєш заскочити в салон на зачіску! І макіяж встигнути зробити, Маринка!

- Встаю, встаю.

Я з горем-пополам підвелась з постелі і сильно поплескала себе по щоках, щоб краще прокинутись. Мама права, варто поспішити – сьогодні мій випускний з одинадцятого класу. Як кажуть вчителі – відкриваються дороги в світи.

Виповзши з ліжка я встала перед дзеркалом. Виглядала я не найкраще – очі були червоними. Ми вчора дивились з братом до двох ночі фільми, от тепер пожинаю плоди.

Насправді-то він зараз в армії служить. Не знаю яким дивом та йому дали вихідний, щоб міг приїхати до мене на випускний і я йому вдячна за це. Він моя опора, мій захисник. І так було з самого початку, Коля нікому не давав образити мене, носив сумки в школу. І навіть зараз, коли він вже випустився «погані» хлопці боялись підходити до мене зайвий раз, тож йому респект.

Чесно кажучи ми ділили з ним кімнату. В наших батьків двокімнатна квартира і одну з кімнат чесно виділили нам. В дитинстві ми її ділили, а коли підросли, то батьки вирішили, що негоже їм жити в одній кімнаті і організували перегородку, яка мало що перегороджувала, бо була без дверей. Але я ніколи не вважала це проблемою. Брат він і в Африці – брат. Та коли Колька пішов служити я лишилась одна.

Мені інколи було сумно, що ніхто не гукає до мене через перегородку і не влаштовує всіляких проказ. Хоч він захищав мене від інших, та від його жартів захисту не було. І інколи мені здавалось, що я його улюблена домашня тваринка – він мене мучив, лоскотав і натирав вуха, коли був настрій, але це окуплювалось тим, що він завжди ділився зі мною, купував речі за зароблені самим гроші, ділився таємницями. Він був краще моїх подруг.

Так жаль що він далеко і так добре, що він приїхав, знаючи, який важливий цей день для мене.

- Мариш, збирайся, Коля проведе тебе до салону.

- Вже йду мамуль.

Я накинула звичайну майку і джинсові шорти, закинула сумочку на плече. Немає сенсу фарбуватись туди, де мені і так зроблять макіяж. Тим більше ще повертатись додому, щоб одягнутись…

До салону було йти хвилин п’ять, в тому числі – з’їхати ліфтом вниз. Тож ми з братом встигли перекинутись лише кількома словами, як вже опинились на порозі цього закладу краси не вищої проби.

В Аліни я вже була кілька разів, вона стригла, робила зачіски і могла накрасити при потребі, бо в них фактично була перукарня, та дівчата намагались заробити, як могли, по мимо основної роботи.

Впавши у величезне крісло перед дзеркалом я мало не розсміялась – вираз обличчя був якийсь зляканий. І чого б мені боятись – я вважаю себе гарною. В мене русяве волосся – в світлішу сторону, випалене сонцем, і довге, аж до пояса, і густе, дякуючи бабусі. І шкіра чиста, знову їй спасибі, вугрі і пігментні плями мені не страшні, головне не лінуватись. Я сама собі зараз сміюсь? О так, тижня три тому зняли брекети і тепер в мене голлівудська посмішка. А ще Алінка гарно підскубує брови…Тож я майже, як ідеальна слов’янка – руса коса до пояса, брови дугою, а ще рум’янець – тільки зимою!

- Алінка, спортиш волосся, закопаю! – заявив брат, коли перукарка вже приступала з гребінцем, на що вона тільки фиркнула і прийнялась мене розчісувати.

Через годину тяганини вона заплела мені на голові замислувату косу з дрібненькими квітами – ромашками, а волосся знизу злегка підкрутила. Вийшло симпатично і головне – без лаку для волосся. В мене на нього алергія. Моральна!

Макіяж теж був легкий – туш, олівець, блиск для губ і я перша красуня. Могла б і сама так накраситись, але брови – то святе.

Розплатившись за роботу ми направились додому. було дивно йти в старій майці з такою зачіскою. А тут як на зло з самого ранку – делегація! Мирослава Іванівна і Катерина Сергіївна. Головні наші «перемивалки» кісточок.

- Ош то ти, Маринко? – з далека загукала Сергіївна. – ти ж диви, нешто свято яке?

- Випуск сьогодні.

- То де плаття? – Іванівна і собі словечко мусить вставити.

- Так піду. Чим не краса?

- А шо то за хлопець, чи ж не жених-то?

- Катерино Сергіївно, це ж я, Микола. Не впізнали, чи що?

- Ти ж диви, який вимахав. Служиш?

- Служу, служу.

На цих словах ми успішно заховались за дверима під’їзду.

- Тепер точно сидітимуть, поки ти в платті не вийдеш.

І ми разом пирснули зі сміху.

Чесно кажучи від випускного я очікувала більше. Урочиста лінійка вийшла не такою вже й урочистою. Нещадно палило сонце під яким одинадцятому А і Б вручали атестати про закінчення школи, золоті медалі і грамоти. Як і щороку ми дякували вчителям, дарували букети та подарунки. Все-таки останній раз.

Коли директор взяв слово я ще слухала – перших десять хвилин. А потім ми всі його тихо зненавиділи. Це було нестерпно – слухати його промову пів години під палючим сонцем. Хай би які добрі слова він хотів сказати нам в путь вони заглушились палючим сонцем, запахом смоли з асфальту і пилі, що долітала з проїжджої частини.