Епілог

Півтори роки потому, серпень

Діма

Човен швидко розсікав водну гладь, хоча повільна, сонна ріка мало допомагала з прискоренням. І тим краще, бо щоб завтра повернутися у Сливовий дім, мені потрібно буде веслувати приблизно двадцять кілометрів проти течії. Сьогодні навіть Уляна посиділа трохи на носі і спробувала свої сили. Оскільки ми вже давно планували цю подорож, моя крихітка навіть приходила до мене в зал, щоб позайматися на спеціальному тренажері, імітаторі веслування. Їй так все сподобалося, що вона потягнула за собою Марту, і тепер дівчата є постійними відвідувачками тренажерки.

Ми вирушили невдовзі після обіду, щоб нікуди не поспішати. На природі завжди здається, що на все є купа часу, а потім моргнути не встигаєш, як настає вечір і темрява опускається, як пов’язка на очі.

- Здається, зараз буде той самий, останній закрут, - повідомила Уля, звірившись з картою на смартфоні.

Я озирнувся і побачив, що річка дійсно зібралася круто повертати праворуч. Це місце було унікальним, бо саме тут обидва береги височіли, створюючи напівтунель зі скель та рослинності, що де не де пробилася крізь каміння. Уляна навіть підняла на маківку сонячні окуляри, бо цю картину варто було побачити у всій її красі. Хоча ми багато разів приїжджали сюди на велосипедах і прогулювалися нагорі по мальовничому берегу, зараз ми відчували себе частиною пейзажу, а не спостерігачами. Ми були всередині цієї пишноти і величі природи.

За кілька сотень метрів після повороту показалася та сама мілина, про яку казав дідусь, а за нею вгору підіймалися утворені природою сходи з виступів та виїмок у скелі. Я підігнав човен до берега. Ми вистрибнули на сушу, витягнули човен з ріки, прив’язавши до верби, що одиноко росла біля води, а потім дістали всі речі.

Прийняти нарешті вертикальне положення і просто напружити ноги стало справжньою насолодою. Навіть важкий підйом з величезним рюкзаком і переносним холодильником не умалив мого задоволення. Ми оглянули місцевість і вирішили залишитись тут, на галявині. Навряд чи в іншому місці буде такий зручний підхід до води. Тож першим ділом ми з Улянкою встановили намет. Коли розстелили каремати та спальники, Уля вийняла зі свого наплічника гірлянду на акумуляторах і прикріпила її всередині намету. Я посміхнувся її здатності робити затишним все, чого б не торкнулася її рука. Сьогодні ці жовті зірочки будуть дуже доречними. Хочу бачити її очі вночі.

Потім настала черга костра, і ми деякий час вештались у лісі, вишукуючи хворост і сушняк. Я хотів заготовити побільше, щоб довше підтримувати вогонь. Дідусь мав рацію – тут справді вистачало камінців, щоб обмежити костер і зробити мангал. Також я приніс води, щоб у нас був запас і не прийшлося турбуватися про це пізніше.

Як я і очікував, поки прогорів костер, поки підсмажилось м’ясо і ми смачно повечеряли, сонце почало наближатися до горизонту. Все йшло, як я планував.

- Ходімо прогуляємось, - взяв її долоню і повів кохану на второвану неподалік стежку, що вела вздовж берега.

Ми неквапливо крокували, вслухаючись у звуки лісу, що вже починав готуватися до сну.

- Це найкрасивіше місце у світі, - дивлячись на скелі, що відблискували золотаво-рожевим світлом, проговорила Уля.

Вона зробила кілька кроків уперед, насолоджуючись краєвидом, і мовчки споглядала, як  переливається ріка вдалині. Де б не опинилася, вона всюди знайде красу.

- Це ти його прикрашаєш, рідна. Поряд з тобою весь світ здається прекрасним, - промовив я, вже опустившись на одне коліно.

Уляна, почувши мою репліку, повернулася. Її руки злетіли до обличчя, прикривши рот, а з очей в якусь крихітну мить бризнули сльози.

- Так! Так! Так! – прокричала вона.

- Ти станеш моєю дружиною? – сміючись, спитав я, поки Уляна підсовувала мені свій пальчик, на який я, не зволікаючи ні секунди, одягнув каблучку. – Я кохаю тебе.

- І я кохаю тебе!

Уляна дивилася на кільце на своєму пальці як на справжнє диво, підставляла камінчик останнім сонячним променям, любуючись грою світла, а її очі сяяли ще яскравіше. Радість і щастя...

Вона міцно-міцно обійняла мене, а потім злегка відсунулася, щоб із соняшною посмішкою сказати:

- Дім, я твоя наречена!

- Моя наречена. Моя доля. Моє життя, - казав я, цілуючи її.

- Нам треба повернутися, - видихнула вона.

***

Уляна увімкнула гірлянду, і м’яке тепле світіння заповнило простір між нами. Стоячи навколішках позаду неї, я стягнув резинку, якою була перев’язана її коса, а потім почав обережно розплітати волосся, проводячи пальцями по спині. Уля мліла від моїх дій, закинувши голову назад. Я поцілував містечко між плечем і шийкою, додав до цього ланцюжок цілунків до вушка, і вона знов перестала належати самій собі. Вправними, звичними рухами ми позбавили одне одного одягу.

Щоразу ми кохалися як востаннє, віддаючи себе одне одному без залишків. Я ніколи не міг ставитись до цього інакше, як би часто це не траплялося. З того першого дня, коли я вихоплював зі всього, що відбувалося між нами, окремі відчуття, звуки, картинки, думки. Досі пам’ятаю, як пестив її тіло кінчиками пальців, коли вона, знесилена, лежала на моїх грудях, і намагався зрозуміти, який з моментів того дня все ж таки був найкращим. Можливо, мурашки на її шкірі, які я відчував губами, цілуючи її тіло сантиметр за сантиметром. Або волосся, розсипане по моєму старенькому покривалу, на якому я мріяв його побачити. Або мить нашого злиття, якою б непростою вона не була для моєї дівчинки. Або те, як вона шепотіла моє ім’я упереміж із солодкими стогонами. І ще усвідомлення того, що вона тільки моя… І тоді я припинив розділяти те, чому краще залишатися цілісним, у всьому досконалим образом.

Цей раз також був особливим… Я займався коханням зі своєю нареченою. І не міг надивитися в її очі. Моя рідна.

- Кохаю тебе… Я так тебе кохаю…

Потім згріб її в обійми, і ми сплелися руками і ногами, закутавшись у спальник.