Глава 44

Уляна

«На добраніч, сонечку». Повідомлення, яке я отримала пізно ввечері.

Пройшло кілька днів, Діма писав мені, бажав доброго ранку та доброї ночі. Також попередив, що йому потрібно розібратись із деякими справами, і тоді ми побачимось і нарешті поговоримо.

Я сиділа на підвіконні і притискала телефон до грудей, ніби це могло замінити його самого. Чого ж він так довго? Я страшенно скучила. Тим не менш, написавши у відповідь «І тобі добраніч, Дім», я зістрибнула на підлогу, підхопила зі стола книгу і всілася читати. До мене повернулися зібраність і розум. Він мав рацію – моя енергія утікала крізь пальці, коли я боролася з собою, з нами.

У мене було багато часу все обдумати.

Дев’ять місяців тому, очевидно, сталося якесь непорозуміння, викликане прихованими почуттями, які постійно душили і труїли – «нерозділеним» коханням, ревнощами, тугою… Я підгодовувала його безнадійність і безпорадність своїми натяками на особливі стосунки з Ромою, а Діма… дивився на все це і просто намагався жити далі. Коли я почала розбирати по частинках випускний, коли дозволила собі повірити, що це була справжня нестримна, руйнуюча все навколо ревність, в мене зникли всі сумніви. Ми обидва робили геть не те, що відповідало нашим почуттям. З якоїсь дикої, незрозумілої причини були сліпі і надто обережні. Ось і стався вибух, тільки не один Діма в ньому винний.

Ми наробили стільки помилок, але з нас досить. Мені більше не потрібні слова, я нарешті все бачу серцем, я все відчуваю. Я вірю, що він кохає мене, а я кохаю його. Щойно він покінчить зі своїми справами, я впевнена – більше ми ніколи не відпустимо одне одного. Це змусило мене взяти телефон і написати те, що хотілося: «Я сумую за тобою». Він відповів моментально: «Правда?». І слідом прийшло інше повідомлення: «І я сумую за тобою, моя рідна. Я обіцяю тобі, чекати вже недовго». Я все ж таки надрукувала відповідь: «Як те, що Сіріус є найяскравішою зіркою». Нехай навіть не сумнівається.

На жаль, наступного дня я мала плани, які скасовували нашу можливу зустріч – я збиралася навідатись до мами і дядька Кирила з ночівлею. Хоча я давно обіцяла їм приїхати, та все одно на цей раз я збиралася без звичної радості і передчуття затишного вечора, а тільки смикалася від кожного сповіщення. Що ж, нічого, впораюсь. Я перечитала наше вчорашнє листування, посміхнулася слову «рідна» і пішла надвір до таксі.

Мама за традицією чекала на ґанку. Щоразу я сварила її, що вона мерзне без причини, але вона була така щаслива мене бачити, що я розуміла – не може вона по-іншому. Добре, що похмура погода змінилася на теплу, сонячну, тепер не буду за неї хвилюватися.

Коли ми зайшли у дім, з вітальні почулися голоси.

- У вас гості? – здивувалася я, а мама тільки загадково кивнула.

Я пройшла далі і зупинилася у дверному отворі. У залі, зручно розвалившись на дивані, сиділи дядько Кирило з Дімою і, побачивши мене, обидва посміхнулися і підвелися.

- Діма? – на межі непритомності прошепотіла я.

До мене підійшов його тато, цьомкнув у лоб і промовив:

- Ну ви тут поки поговоріть, а ми з Іришею будемо на кухні, - і він зник, зачинивши за собою двері.

Підлога під моїми ногами поплила. Діма опинився біля мене і притиснув до себе, а я вдихала його запах і не могла надихатись. Потім підняла обличчя і знайшла його губи. Я була упоєна відчуттям його гарячих губ на моїх.

- Улян… Я був таким ідіотом… Пробач мені, будь ласка… - казав він, притулившись своїм лобом до мого.

- Дім… Який же ти дурний... Але я теж… Така дурепа… Пробач мені і ти…

Діма помотав головою і обхопив долонями моє обличчя, відсунувшись, щоб невідривно дивитися в мої очі, і я слідувала його прикладу. Ці карі очі… Мій Всесвіт.

- Я так винен перед тобою… Мені так шкода… - погладжував мої щоки великими пальцями.

- Дім, це вже немає жодного значення, все в минулому…

- Ні. Нічого не в минулому. Будь ласка, я хочу і я повинен сказати тобі це.

На кілька секунд Діма прикрив очі, а потім, зібравшись, почав говорити.

- Багато років тому я зустрів одну прекрасну дівчинку і полюбив її всім серцем. Я хотів піклуватися про неї, допомагати, завжди бути поруч… Я так старався захистити її від усього, берегти… І якось так вийшло, що не вберіг від самого себе… - в його голосі дзвенів біль, а в очах стояли сльози, а мої покотились по щоках. – Коли я зрозумів, що дружби мені замало, мої почуття стали рости з такою швидкістю, що скоро почали вбивати мене. Не міг я любити тебе як сестру, Уляш. І показати тобі це боявся, щоб не налякати, щоб не зробити між нами прірву. І врешті-решт… моя нерішучість і моя тупість привели до цього жаху – після випускного я добив сам себе, вибрав горіти у пеклі і тебе потягнув туди ж… Тільки все було марно. Я би ніколи не зміг тебе забути. Не знаю, чим я заслужив зараз твої обійми. Ти така добра і чиста, але ж я наніс тобі таку рану… Я прошу тебе про єдиний шанс. Будь ласка, дай мені загоїти її, і більше ніколи – ніколи! – я обіцяю, я не завдам тобі болю. Я кохаю тебе. Я завжди кохав тільки тебе одну і завжди буду, Уляш.

Здогадуватися про це, вірити – чудово, але зізнання з його вуст виявилось найсолодшим, що я коли-небудь чула. Від цих слів на моєму обличчі розцвіла блаженна посмішка, і Діма поцілував ямочки на моїх вологих щоках.

- Мій хороший… Пройшло стільки часу… Тепер я виросла і стала цільною та самодостатньою. Я знаю, що мені потрібно від життя. І я зрозуміла, що можу жити без тебе… Але зовсім не хочу. Ти запитуєш, чим заслужив обійми? Відповідальність за все, що трапилось, лежить на нас обох. Адже я теж малодушно приховувала свої до тебе почуття. Я кохаю тебе, Дімо... – ми дихали одним повітрям, нарешті повністю умиротворені. – Ось тобі і відповідь. Між любов’ю і нелюбов’ю я завжди оберу любов. Кому потрібні ці образи? Я не хочу втрачати більше ані хвилини. Ти зцілив моє серце, і воно назавжди твоє.

І та Дімина частинка в моєму тілі готова була розірватися від кількості неймовірно глибоких, всесильних почуттів, що мене переповнювали. Щоб хоч якось виплеснути їх, я притягнула коханого до себе знов.