Глава 43

Уляна

Я так чекала наступного дня, що півночі не могла заснути. Але він не прийшов.

Невже захворів? Чи передумав?

Що, якщо Рома помилився, і він відступився?

Ні, дурниці. В це я вже не вірила. Він хоче мене повернути, він хоче почати все з початку – по-іншому. І зараз, мабуть, вижидає підходящого моменту. А я в передчутті… З інтересом чекаю на наступний крок.

Мучити його? А навіщо? Двоє, ось, намучилися вже. А я буду розумнішою за них, я вчуся на чужих помилках.

Він і так точить себе, з’їдає… місяцями, день за днем. Він сам себе карає, це на його обличчі написано.

«Він такий класний хлопець, тільки постійно сумний», - говорила Марта. «Ти закохана?» - питала я у страху за нас обох. «Мені просто з ним добре. Він вміє слухати, співчувати, підтримувати. Не знаю, куди це приведе. Чи приведе взагалі? Зараз я відчуваю, що ми потрібні одне одному. Відчуваю теплоту поряд з ним. Прямо як з тобою…»

Егоїстично, але це давало мені надію. Хто б спитав, я не змогла б описати, на що. На все разом – що між ними нічого не буде, що він шкодує про свій жахливий вчинок, що він сумує… по дружбі – мені і в голову не могло прийти, що тут справа у коханні. І залишки чорноти всередині мене зловтішалися «Все правильно, нехай шкодує, нехай сумує…»

Ох, я не хочу більше чути цей злий шепіт внутрішнього голосу. Я ж насправді не така. Я нічиїх страждань не хочу.

Десь тиждень тому у нас із Мартою сталася дивна розмова, яка залишила мене у сум’ятті. Подруга розвалилася на моєму ліжку, викликаючи в мене певні асоціації. Не тільки вона так робила. Я же сиділа у кріслі і спостерігала за нею.

Марта останнім часом багато думала і мало говорила. Щось відбувалося з нею, і це мене дико непокоїло. І ось вона промовила:

- В нього така чарівна посмішка…

Моєю спиною пробіг холодок. Допосміхався…

- І очі… ніколи не бачила такий глибокий сірий…

- Карий.

- А?

- В нього карі очі.

- А я що сказала?

- Сірий.

Вона трохи подумала.

- Обмовилась, значить.

А я напружилась. Вона просто обмовилась, а мене хто за язик тягнув? Добре, що вона не спитала, звідки мені це відомо.

Як взагалі можна обмовитись, коли думаєш про ті очі? Два вири, настільки темні. Але теплі, такі, що зігрівають. Гарячий шоколад. Мене, наприклад, від його погляду дурманить і вмить запалює... У кафе я ледь не зійшла з розуму.

А вона зовсім не ті очі згадувала. Їй Рома в голову заліз, і вона від нього тікала всіма способами. Нарешті мені все стало зрозуміло. Але в принципі… я ще можу використати її маленьку брехню, якщо знадобиться. Хоча б для того, щоб подражнити.

Пізно ввечері я дістала з дна шафи велику взуттєву коробку. Я зберігала в ній товстезну стопку фотографій – я роздруковувала завжди у двох екземплярах, але свої просто складала сюди. Коли ж я перестала бути для тебе лише подругою? Як же багато світлин, коли він дивиться на мене…

Чим він молодший, тим більше у його погляді любові. Чим старший – тим більше вогню. Коли знаєш, що шукати, все стає таким очевидним.

Які ми дурники.

Де же ти?

Я відклала подалі свої книжки і думала весь час тільки про нього. 

Мій крихітний вогник надії не погаснув і через ще одну безсонну ніч, навпаки, він виріс і бушував як дике полум’я. Це було відчайдушне сподівання, яке приклеїло мене до підвіконня, і цілий день я спостерігала за блискучими доріжками від дощових крапель на вікні своєї спальні. Він цілував мене… Я заплющувала очі і уявляла це знов і знов. А потім поверталася у сіру реальність і споглядала двір через мокре скло, щоб не пропустити його появу, якщо він все ж таки надумає прийти.

Господи, приведи його до мене і дай мені можливість помститися за це очікування!

Година протікала за годиною, і я вже отримала повідомлення від Марти: «Чекай на мене через двадцять хвилин, буду з винчиком. Будь ласка, придумай щось перекусити, бо я щойно з потяга і дуже голодна».

Не пройшло і п’ятнадцяти хвилин, як у двері подзвонили. Швидко ж вона! І, щаслива, що більше не буду вивозити цю ситуацію сама, побігла у передпокій.

Я відчинила двері навстіж і остовпіла.

Мокрий, розхристаний, скуйовджений, за порогом стояв Діма з нахабно-звабливою самовпевненою усмішкою. Я молилася про себе, щоб радість, яка заполонила мене всю з ніг до голови, не просвічувалася крізь пори. Але боюся, мої очі здали мене з потрухами.

Я зірвалася і побігла вглиб квартири, але трьох кроків не ступила, як Діма спіймав мене, примудрившись захлопнути за собою двері. Він притиснув мене до стіни, тримаючи то лівою, то правою рукою, поки звільнявся від промоклої куртки.

Я особливо не впиралася, лише гордо відвернула обличчя у бік.

- Ти не вчасно.

- Навпаки. Дуже вчасно.

- Ні! Зараз прийде Марта, і тебе тут не має… - обурювалася я, коли Діма почав покривати легкими, майже невагомими цілунками мою щоку, скроню, куточок ока – все, до чого в нього був доступ, - бути…

- Дуже добре… - цілує. - Що вона прийде… -  ще цілує. – Можна як раз закрити одне питаннячко…

- Ти в курсі… що подобаєшся їй?.. – дражню, а його цим безглуздям не проймеш.

Я несвідомо підставляю йому інші ділянки моєї шкіри, і він цілує шию, а я млію і забуваю, про що йде розмова.

Яка я слабка...

- Сподіваюся, дуже скоро ти припиниш годувати себе цією маячнею, - сказав він і вкусив мене за мочку вуха, через що я різко повернула голову, і Діма несамовито накинувся на мій рот. Він був як той пілігрим, що заблукав у пустелі і нарешті знайшов живильне джерело, і цим джерелом була я. Він пив мене як рятівну воду, солодше якої немає нічого у світі.

Здається… я… мріяла… помститися…

Я опустила руки, якими заривалася у його волосся і, пірнувши під футболку, провела кінчиками пальців вгору по його торсу. Діма загарчав крізь поцілунок. Я продовжувала гладити його тіло долонями, спокушаючи, іноді спускаючись недозволено низько, хоча простору між нами майже не було, і доводилось його відвойовувати, щоб зводити Діму з розуму і далі.