Глава 42

Уляна

- Ром, я не знаю, що мені робити. Не можу дати собі ради, у буквальному сенсі лізу на стінку. Він мене поцілував, уявляєш? А тепер облягає мою квартиру, наче фортецю середньовічну, а мій янгол-рятівниця Марта все не повертається. Поцілував… Ром, що це означає? Я голову зламала.

- Означає те, про що ти думаєш.

- Я не знаю, що я думаю. Ти скажи мені, що це?

Знала я тільки те, що у друзі я б його більше не прийняла. А він… розпочинає якусь нову історію.

- Я не скажу. Він сам розповість.

- Якщо я стану його слухати. У перший день мені написала Свєта, офіціантка з «Поцілунку», що він питав про мене і чекав кілька годин. Я ж сиділа вдома, думала, наївна, що мене це врятує. А він прийшов, наярював у дзвінок, стукав у двері… Поки тато не відправив його додому. І вчора, і сьогодні те саме. Я вже боюся, що він тут ночувати буде.

- То може впустиш, поки все собі там не відморозив? У під’їзді ж досі холодно і сиро…

- Ромео! Я думала, ти на моєму боці! Мені здавалося, ти його недолюблюєш.

- Я просто чекав, коли він підросте і наздожене тебе за розумовим розвитком. Знаєш, радий, що в тебе ще залишається войовничий настрій. Як раз хотів попросити тебе не здаватися надто швидко і не впадати в його обійми через… скільки ти там у змозі витримати?

- Такої ти про мене думки!

- Ще трохи, і ця парочка закоханих возз’єднається…

Я аж дар мови втратила. Невже він всерйоз? Це не може бути правдою, враховуючи Оксану і решту дівиць. Та ні. Коли б це Діма встиг закохатися в мене?

Мабуть, в нього також був незакритий гештальт – поцілуватися зі мною. Хіба мало буває дивних бажань у людей?

Я цілувала, бо дійсно хотіла цього. Хоча б раз. Просто б життя не змогла прожити спокійно, якщо б цього не сталося. Тому віддала себе на всі сто і запам’ятала все у дрібницях, ловила кожен його дотик, кожен рух, насолоджувалася запахом його тіла… і новим, незвичним запахом тютюну і м’яти, що зводив мене з розуму. А ці безнадійні спроби втягнути кисню, бо губи примагнічувало знов і знов... Кілька хвилин, які тривав поцілунок, існували тільки я, він і наша паралельна реальність, в якій між нами не траплялося нічого жахливого, і ми обидва кохали і шалено жадали одне одного. Я забула про все, варто було йому торкнутись моїх губ.

Потім пам’ять до мене повернулася. Я зробила вигляд, що отримала все, чого потребувала… Тільки пора б уже визнати, що мені цього мало. Якщо він і надалі буде вартувати біля моєї квартири, я не знаю, скільки протримаюсь... 

Ні-ні-ні, Уляно, сонце, ти звернула не туди. Кріпись!

На задвірках свідомості проплила гарна, твереза думка. Мегаважлива річ.

- Ку-ку, - покликав Рома.

- Так. Еее… По-перше, моя Марта в нього закохалася, а за її спиною я не буду з ним навіть розмовляти.

На кілька секунд повисло мовчання.

- Насправді… на твоєму місці я б не був так у цьому впевнений…

- Тобто… Ром, ти щось знаєш? Ти бачив її?

- Я думаю, що ви, «подружки», забрехалися одна одній, і не знаю, як ви будете це розхльобувати. Але я знаю і ще дещо, якщо ти планувала кидати мені свої слабенькі аргументики. А саме те, що він піде до кінця. Він більше не відступиться від тебе. Так що раджу тобі помучити його для пристойності ще якийсь час. Але не довго.

- Я нікого не хочу мучити! Я просто не впевнена, чи здатна простити його. Ти мене пам’ятаєш? Я не знаю, як прийшла в себе. Існувала з відчуттям, що я – стара зламана лялька, яка стала непотрібною і яку викинули на смітник. Яких моральних сил мені вартувало навчитися жити без нього… Навіщо відмовлявся від мене, якщо тепер хоче повернути? Тепер він скучив? Так не робиться.

- То йди і скажи йому це. Просто зараз.

Я затихла.

- Насправді ти не вмієш ненавидіти. Ти не вмієш довго ображатися. Ти надто сильно його кохаєш. Визнай, що вже пробачила. 

- Я скажу йому, щоб він ішов додому.

- Ага. Успіхів.

Я відключилася. Бісить.

Рома одразу передзвонив.

- Це він мені сказав, щоб я приїхав тебе рятувати від Клименка. Він просто дурень, Улян, але він завжди тебе любив. Я так хотів вмазати твоєму Дімі, але якого біса! Він мав тебе заслужити! Сам повинен був зрозуміти, чого хоче. І, здається, прозрів і зрозумів.

Я знов відключилася.

З переповненим неймовірними новинами мозком посиділа хвилин п'ять. Все встало на свої місця. 

Насправді... якщо Рома сказав правду, це багато чого змінює. Тільки треба добре про це поміркувати у спокої.

В мене волосся на потилиці піднялося, коли я підібралася до дверей. Я прислухалася. Зазирнула у вічко. Я не бачила його, але боялася, що він досі тут, і якщо я не вийду, він всю ніч тут просидить і застудиться.

Застібнула ланцюжок і, заплющивши очі, прочинила двері. Діма через секунду стояв переді мною.

- Благаю тебе, давай поговоримо.

- Дімо, йди додому, - я навіть не піднімала очей, щоб не зачарував мене знов. – Дай мені спокій, прошу тебе. Поряд з тобою я втрачаю себе.

Я мала на увазі, що могла думати тільки про те, що відбувалося між нами, і ні про що інше. Що раніше завжди йшла за ним, а не власним шляхом. Що зараз збиралася почати нове життя, без нього.

І оскільки я не дивилася на нього, то не помітила руки, що прослизнула через щілину і погладила мене по щоці.

Я здригнулася від того, наскільки приємним, наскільки бажаним було це відчуття. Здається, у мене були якісь переконання… Я збиралася мати тверду волю… Протистояти… Бути сильною дівчинкою, яка вміє чинити опір…

- Це тому, що ти пручаєшся мені. А я люблю тебе зі всіма твоїми рішеннями і кожним твоїм вибором, - прошепотів він, ніжно гладячи мене великим пальцем.

…А зараз я розтікаюся калюжею перед ним! Всі мої наміри випарувалися… Але ж… Він навіть не сказав ще жодного «пробач»!

- Тоді ти приймеш і моє прохання. Іди додому, будь ласка, - через силу, терзаючи саму себе, проговорила я.