Глава 41

Діма

- Розказуй, - скомандував я, закуривши.

Ми з Мартою прямували у бік автобусної зупинки.

Я вже вирішив, що побачу Уляну сьогодні ще раз. Тільки спочатку отримаю всю інформацію для повноти картини.

- Мангуста – це… Це її друг. В його присутності я перетворююсь на іншу людину. Навіть не так. Я перетворююсь на пластилін. На вершкове масличко. Розумієш? Я більше не людина, а субстанція, а вона називає це іскрою. Я боюсь його, - прошепотіла вона в кінці, схопивши мене за лікоть.

- Її друг?

- Так, цей Рома, - Марта закотила очі. – Щастя, що живе в іншому місті. В її рожевих мріях ми закохані і одружені. Вона не тисне на мене, але мені все одно незатишно стає, тільки мова заходить про нього.

- Рома? – розгублено промовив я. – А хіба… - чорт, як сформулювати мисль? – Хіба він не її хлопець? – І щоб це не звучало занадто дивним, додав, - весь потік гудів про це.

- Ні, це все була гра, щоб різні придурки її не чіпали. В них з Ромою нічого не має.

Я нічого не розумів.

- І не було?

- Вона тобі подобається? – охнула Марта.

- Це слабо сказано. І зараз у мене надважливе прохання, бестіє. Переконай її в тому, що ти брехала. Я розумію, що сьогодні вже можливості немає, але зроби це якомога скоріше.

- Чого ж ти мовчав, Дім?.. – засмутилася Марта. – Їй теж життєво необхідно перемкнутися, струснутися, не менше, ніж мені. Як би ж ти міг зробити так, щоб вона забула того ідіота…

В мене голова пішла обертом. Це кого ж?..

- Вона когось кохає? – вичавив я.

- І кохає, і ненавидить… Ціла гамма почуттів. Але ж ця пожежа не може тривати вічно. Здається, останнім часом є покращення. Ще трохи, і залишиться тільки вугілля…

Вугілля?

До зупинки під’їхав автобус, що прямував до вокзалу, і Марта покрокувала на посадку.

- Ти знаєш, хто він?

Цього просто не може бути...

- Не знаю ім’я, але він був для неї найближчою людиною. Цілим світом, як вона казала. Але зараз він тобі не конкурент. Бо він зрадник, а зраду не пробачають.

Я вчепився пальцями у волосся і з силою потягнув вниз. Ну як?! Як?! Прижав кулаки до обличчя, мов це допомогло б мені зникнути. Коли прибрав руки, Марта досі стояла переді мною. Автобус поїхав. Її очі були повні розчарування і гіркоти. Підтиснувши губи, вона сказала:

- Це ти.

Мій вигляд казав все замість мене.

- Не очікувала від тебе. Навіть слів добрати не можу. Як ти міг так вчинити з нею? І мовчали обидва! Знайомила вас… - Марту кидало від зневіри до люті, від образи до суму. – І як, ти задоволений? Як гадаєш, як вона зараз почувається?

- Зараз я їду до неї.

- Знаєш, я нічого їй не казатиму. Розбирайся сам. А мені треба подумати. Не турбуй мене поки що. Бо тоді повернусь раніше і приб’ю тебе особисто. Провалюй з моїх очей, сама дочекаюся автобуса, - і демонстративно відвернулася.

- Мартусь, - підійшов я до неї ззаду і обійняв. Вирішив використати заборонений прийом. – Невже ти ніколи не робила помилок?

Дівчина вмить розвернулася до мене обличчям. Буря емоцій зараз відображалася на ньому.

- Я щодня шкодую про це. Я щодня запитую себе, як я міг так вчинити. Не знаю, просто в якийсь момент я оступився і зірвався. От взяв і зробив фатальну дурню, бо чогось вирішив, що тільки це мене врятує. Але я не знав… Вона мене кохала? Весь цей час, чорт забирай?!

- Уяви собі. Такого бовдура.

- Я не можу повірити!

- Я теж.

- Все вказувало на те, що вона з Ромою, що він їй подобається. Вона з ним цілувалася, постійно спілкувалася, пішла з ним з випускного з фразою «в мене теж є особисте життя», - загинав я пальці. – Досі у вухах ця фраза лунає. А вона кохала мене?

- Їдь вже до неї. Дивлюся, ви обидва хороші. А вона то… Мавпеня! Ні слова мені не сказала…  Поговорю з нею, коли повернуся. Тепер мені зрозуміло, що це не телефонна розмова. Якщо, звісно, на потяг встигну взагалі! Прибила б тебе, чесне слово, Ємельянов!

Я розцілував її в обидві щоки, знаючи, що вона не просто пробачить, а допоможе мені повернути мою Уляну. Тільки це буде завданням з безкінечною кількістю зірочок.

***

Першим ділом я побіг назад у кафе, але Уля вже пішла. Блискавично пронісся дворами і вибіг на проспект. Зразу спіймав таксі і помчав до неї.

Перед очима застиг її образ. Неймовірна витримка… їй би все вдалося, якби я був менш уважним. Вона завжди захоплювалася моїм вмінням «тримати обличчя», як вона це називала, але сьогодні вона перевершила мене.

Тільки я зовсім не пишався нами. Навіщо потрібне це вміння, якщо двоє закоханих людей можуть втратити одне одного, не розпізнавши очевидних сигналів? Не лише не розпізнавши, а не подавши ці сигнали!

Цей грьобаний страх все зіпсувати. І зіпсував все, що міг.

З жодною дівчиною у мене не виникало проблем – я фліртував, ходив на побачення, спав, зустрічався, з іншими дружив. І все з легкістю. Тільки не з Уляною. З нею я боявся зробити крок у бік, щоб не втратити те, що маю. Це точно якійсь «ефект Уляни», який заморожує мені мозок і відключає логіку у всьому, що стосується неї. Може через це у нас нічого не вийшло того літа? Я навіть не намагався за неї боротися. Але якщо вона покохала мене, то це сталося саме тоді. Вона змінилася під час тієї поїздки. Вона подумала, що я переспав з Наталі, і плакала, коли ми літали на повітряній кулі. Тоді вона мені вперше збрехала, що їй подобається Рома, і я вирішив повірити словам, а не внутрішньому чуттю. Навіть їхній поцілунок нічого не доказував. Врешті решт, це він її поцілував, а не вона його! А я завівся як скажений. Дурна дитина!

Визнай, Дімо, ти був просто не готовий.

Згадувати, що було потім, ще болючіше, враховуючи те, що стало мені відомо сьогодні.

Я не знаю, як вимолюватиму прощення. Не знаю, що буду говорити, тому що «будь ласка, пробач» це якась насмішка, це мізер, який нічого не виправить. Рівно як і «мені так шкода». «Дай мені шанс»? Я б собі не дав ні за що. «Я зробив помилку» звучить, наче я написав «кохаю» через дві літери «а», а не зрадив найріднішу людину.