Глава 40

Діма

Шістнадцятого січня я біг через хол універу у напрямку дверей. Третій екзамен є. Залишилось ще два, і сесії кінець. Зліва на диванчику сиділа руда, але я зробив вигляд, ніби не помітив її. Забув, з ким маю справу.

Вже штовхаючи двері, я почув її голос.

- Навіть не привітаєшся? І це після всього, що між нами було?

Жартики в неї ще ті, але посиденьки на морозі, як виявилося, дійсно зближують. Я посміхнувся і розвернувся в її бік.

- Ма-арта. А я і не побачив тебе. Як справи? – всівся поряд.

- Все чудово. Ну а ти як? Поспішаєш?

І як це розуміти? Хто мовчить – Марта чи Уляна?

- Маю трохи часу. А потім треба йти працювати.

- Ти працюєш?

Я махнув рукою.

- Фріланс. Висить одне замовлення з цією сесією.

- О, ти молодчина.

- Не хочу сидіти в мами на шиї.

Марта серйозно і навіть сумно дивилася на мене.

- Здається ти мав рацію. Магія зникла. Тепло більше не відчувається.

Я подумав кілька секунд. Через Марту я буду ближче до неї.

- Не зникла, якщо ти досі хочеш дружити.

- Хочу. А чому я мала передумати?

- Такі рішення треба приймати на тверезу голову, - я засміявся, а Марта стукнула мене по плечу. – Хочеш, ходімо кави вип’ємо?

- Я була майже твереза. І так, я хочу випити кави. Ходімо.

Ми дві години просиділи в кав’ярні і говорили про універ, враження від сесії, вечірку і те, що ми на ній пропустили, але потім чули від усіх. Зійшлися на тому, що ми провели час набагато краще. Загалом, багато про що говорили, з нею було легко. Тільки я постійно думав про Уляну. Якщо Марта розповіла їй про мене, а Уля так і не зізналася, хто я такий… Що тоді робити? Це означає, що їй глибоко фіолетово? Вона дала зелене світло нашому спілкуванню?

В той день я взяв у Марти номер телефону, і ми почали спілкуватися активніше, обідати разом у столовці і ходити кудись раз на тиждень. Потроху, крок за кроком, вона розкривалась переді мною, і до початку весни я вже знав, що в рідному місті вона сильно накосячила; тепер батьки не хочуть, аби вона навіщала їх і турбувала зайвий раз свою сестру. Ще я знав, що є один хлопець, який до чортиків її дратує. Вона називала його Мангустою. Я думаю, Марта дуже боялася сильних почуттів. І правильно робила. Кохання розчавлює, дробить кістки, перемелює нутрощі у фарш.

Особливо, коли запитуєш: «Твоя подружка вже в курсі, що в тебе в універі з’явилася компанія у моєму обличчі?» А у відповідь чуєш: «Звичайно, вона цьому дуже рада».

***

Марта народилася восьмого березня. Батьки заборонили їй приїжджати додому на своє свято, але руда все одно вирішила поїхати в рідне місто і зупинитися у готелі. Не казала, чому це настільки важливо для неї. Вона планувала пробути там кілька днів.

Безпосередньо перед відправленням ми прогулювались по Садовому і сьорбали каву. Весна вже відчувалася у повітрі, дув приємний вітерець, який гнав білі хмаринки по яскраво-блакитному небу. На вулиці було чисто і сухо, мов сніг тут і не лежав ще тиждень тому. Над бульваром розвісили гірлянди різнокольорових прапорців, що створювали святковий настрій, і де не де виставили квіти у горщиках, які могли б витримати температуру у п’ять-десять градусів вище нуля.

Я був розслаблений і на диво спокійний. Мабуть, погода так впливала на мене. Явно не подруга, бо вона мала пригнічений і стурбований вигляд, який безуспішно намагалася приховати за нервозною усмішкою.

- Марто, тобі не обов’язково щось зображати переді мною.

- А я не для тебе стараюся, а для себе. Це мій спосіб долати труднощі – з усмішкою на обличчі.

Руда зупинилася і встала переді мною.

- І ще тобі не обов’язково робити це самій. Якщо потрібна буде допомога, тільки скажи, і я приїду.

- Це дуже мило. Але я впораюсь, - похлопала вона мене по передпліччю на знак подяки за підтримку. – До речі, ми вже прийшли.

- Куди? – я подивився на вивіску кафе, біля якого ми опинилися. «Повітряний поцілунок». Перший раз бачу.

- На мене чекає подруга. Треба віддати їй підручник, який вона вчора забула.

Не може бути. Ми зараз побачимось? Я тисячу раз уявляв собі це і все одно був не готовий. Тому що не знав, якої реакції очікувати. Від неї і навіть від себе. Але хотів побачити її до оніміння у кінчиках пальців, посидіти поряд хоч хвилину. Навіть повний ненависті погляд не умалив би мого бажання.

- Тільки є одна проблемка… - зам’ялась Марта. Я застиг. – Вона думає, що ти… мені подобаєшся. І... можливо... між нами щось накльовується.

Повітря застрягло десь на півшляху до легень, і я закашлявся.

Що?!

- Що?! Якого біса, Марто?

- Дім, будь ласка, я потім все тобі поясню. Тільки не злися, прошу тебе. Просто мені потрібна була така… подушка безпеки. Ти навіть не уявляєш, як мене це врятувало, - добре, що вона базікала так багато, і з кожним її реченням я то стримував лайку, то розтискав зжаті у шаленій напрузі кулаки, то мотав головою.

- І як далеко зайшли наші «стосунки»? – примружився я.

- Я нічого не казала про стосунки. Тільки що запала на тебе, і що... можливо... це взаємно... Це ж така дрібниця...Тобі настільки неприємно?

Я зітхнув. Хто і влаштував цей цирк, то точно не Марта. Руденька тут ні до чого. Це настільки мізерна брехня в порівнянні з тим, що їй, мабуть, дуже скоро відкриється.

- Моя ти руда бестіє, - я обійняв рукою за плече. – Я так розумію, ти хочеш нас познайомити зараз? Залишитись тут покурити не вийде?

- Ні, бо я і так відкладала вашу зустріч як могла. Коли я вперше про це збрехала, я готова була провалитися. Навіть в очі дивитися не могла. Але кажу тобі, потім мені це дуже допомогло. Я все розповім пізніше, гаразд?

- Я не стану тобі підігрувати, - я відчинив двері і пропустив її вперед.

- Гаразд...

Увійшовши, я тут же встав на порозі і завмер. В голові клацнуло, наче побачив дежавю. Світло-блакитні стіни і стеля складали враження, що ти в небі, а над кожним столиком, огородженим у вигляді плетеного кошика, здіймався невеликий імпровізований купол з прозорої кольорової тканини, імітуючий повітряну кулю.