Глава 36

Діма

Як безумний біг коридором з надією вгадати і встигнути. Я перетворився на детектива, якому необхідно постійно слідкувати за об’єктом, тому підмічав усі дрібниці.

Сьогодні знову була спільна лекція. Руденька не прийшла. Дві інші дівчини попрямували після пар на кафедру, бо особисто чув, що їм борги закривати потрібно. А придурок Клименко, той самий тугодум, до якого надто повільно доходить, постійно кидав хтиві погляди на Уляну.

Я чекав її на вулиці, курив, як завжди непомітний для решти. Одинак, ні з ким не потоваришував по-справжньому. Проводжав її поглядом щодня, щоб ніхто не образив дорогою, але вони з рудою були не розлий вода. Пощастило Улянці. Я навіть посміхнувся, бо відчував тепло всередині тепер тільки коли знав, що з нею все гаразд.

Через кілька хвилин зрозумів, що вона не виходила. Пропустити її я не міг. Майже всі вже розійшлися і роз’їхалися, але помаранчева тачка Клименка гидкою плямою дратувала око на парковці.

Почав з першого поверху з наміром перевірити всі жіночі туалети. На другому вирішив зазирати навіть у чоловічі, бо хто його знає. Лекція була на другому поверсі у величезній аудиторії. Про всяк випадок смикнув двері – там вже йшла інша пара, п’ята за рахунком, для другої зміни.

На третьому тихо.

Залишився четвертий. В мене всі нутрощі зав’язувалися вузлами від страху за неї, а в голові пульсувала єдина думка: тільки б я її пропустив там унизу. Нехай вона вже їде додому.

Моя дівчинка…

Я вже добігав до кінця коридору, де за рогом була розташована жіноча вбиральня, а спереду – сходовий майданчик, коли почув метушню, і Уля, кинувши через плече «козел», зникла на сходах. Мене вона не помітила.

- Сучка, - процідив Клименко, зігнувшись.

Слава Богу. Схоже, він сам щойно її знайшов, поки вона пережидала, ховаючись у самому дальньому кутку. Цікаво, на що саме він розраховував у будівлі універу? Я накинувся на нього і затягнув його всередину вбиральні, припечатуючи до стіни. Не те, щоб Клименко був хлюпіком, але точно не моєї вагової категорії.

Удар, другий, третій. Невеличка показова вистава.

Заздалегідь пробив його по своїх каналах – начебто в органах з його родини ніхто не працював. Його татко «майонезний король» нашого міста. Але будь він хоч головним прокурором, мені було б все одно.

Ледь змусив себе пригальмувати. Забити його до напівсмерті в моїх планах не було. Мені було інше важливо – щоб ця падлюка назавжди запам’ятала, що якщо ще раз до неї наблизиться, то тоді так легко не відбудеться.

- Тебе випруть звідси вже завтра, дебіл, - прохрипів Клименко.

- А, ну да, ти вже побіг жалітися татусю, - виплюнув я, продовжуючи тримати його. – Мені пох*, ти ще не зрозумів? – а потім струснув його, вдаривши потилицею о стіну. – Я тебе знищу, якщо ти хоч раз торкнешся її. Мені все одно, що буде зі мною.

- Цікаво виходить. Спить вона з іншим, а підставляєшся ти, - ще намагався дражнити мене, і в нього непогано виходило. В моїх очах шалена лють, а кров скипіла за секунду. Замість чергового удару я примудрився зробити глибокий вдих та видих і взяти себе в руки.

- Це не твоя справа, лайно ти собаче. Ти второпав, що я тобі сказав?

- Та пішла твоя Вишняк у дупу. Але цього, - Клименко повів бровами, - я так просто не залишу.

- З цим, - я віддзеркалив його вираз, - роби що хочеш.

***

Наступного дня мене запросили на килим до декана. Ось і все. Хоча сталося це аж у другій половині дня. Насправді це дрібниці, бо я вже чекав на те, що мене викличуть у поліцію, але ранок минув несподівано гладко. Невже Клименко не написав заяву? Може його батькові просто проблеми не потрібні?

Звісно, я нервував. Не хотів я вилітати з універу і тим більше опинитися у суді. Хто тоді Улянку захистить? Сьогодні вона завбачливо не відходила від одногрупниць, але трималася впевнено, не залякано. Може тому, що придурка з розбитою пикою сьогодні не було на парах? І навіть чутки не полізли, бо ніхто не бачив нашої маленької сутички, а я трохи замаскувався – до свого чорного вбрання з рокерською атрибутикою додав шкіряні мітенки. Так і не скажеш, що правиця дещо пошкоджена.

Печерський сидів у своєму кріслі, зарившись у папки з документами, якими був завалений стіл. На відміну від інших наших викладачів, декан був у значному віці, але він майже не практикував, а займався лише паперовою роботою і вирішував будь-які питання, що не стосувалися безпосередньо викладацької діяльності.

Коли я увійшов з єдиною фразою «викликали?», він мовчки пильно розглядав мене, поки я не опинився в кріслі напроти нього після його кивка, і навіть трохи довше. Я не вкладав жодних емоцій у свій погляд, просто чекав.

- Ємельянов. Знаєте, я опитав усіх викладачів вашої групи з проханням назвати трьох найкращих студентів з їхнього предмету, і в кожній трійці звучало ваше ім’я.

Я не очікував подібного початку.

- Це, мабуть, добре.

- Дійсно, це добре, от тільки… Один з наших спонсорів чомусь зажадав вашого відрахування. Каже, що ви руки розпускаєте, - і він багатозначно подивився на мої мітенки.

- На це були важливі причини.

Він хмикнув, роздумуючи.

- Коли мене на початку навчального року попередили, що з Клименком можуть виникнути проблеми, я вважав, що це від нього хтось постраждає, а не навпаки.

- Так і є. Дехто від нього дійсно страждає.

- Дівчина?

- Так.

Він кивнув і задумався знов.

- Чим будете займатися після відрахування?

- Та чим… Далі вчитися і працювати в ай-ті, а може стану вуличним музикантом… - моє обличчя нарешті прийняло веселий вираз. – Багато можливостей існує.

Печерський аж усміхнувся.

- То ти ще й музикант? Рокер? – кивнув на мій балахон. Захоплюється музикою? Його прямо зачепила моя відповідь.

- Гітара. Люблю і грати, і слухати. Особливо класичний рок. Led Zeppelin, Pink Floyd... – насправді зараз такий важкий слухаю, що в нього б вуха скрутилися. – Або ось – Guns’n’Roses... – вказав на череп з трояндами на кофті. Так йому можна і зуби заговорити. Був у нас такий фізик у школі – замість оптики і термодинаміки вивчали історію музики. Головне було направити вчителя у «правильне» русло.