Глава 35

Уляна

Я вже биту годину крутила в руках телефон. Я ж хочу цього, чому так складно? Я так скучила, туга припечатувала мене до землі гранітною плитою. Але все ж таки я ж збиралася зцілюватися. Відроджуватися, ставати сильніше, налагоджувати життя… діяти. Поступово розбиратися з кожним пунктом у моєму списку незакритих гештальтів.

Я рішуче натиснула кнопку виклику. Другий гудок не встигла послухати, як на тому боці відповіли:

- Рибко?

- Привіт, мам.

- Привіт, моя люба. Як ти? – насправді ми підтримували зв’язок. Тільки завжди вона телефонувала мені, а я не могла себе змусити. Звісно, цього спілкування бракувало в зрівнянні з тим, як близькі ми були раніше.

- Я б хотіла тобі розповісти при особистій зустрічі. Скажеш мені вашу адресу?

Мама аж подих затамувала.

- Авжеж, рибко! Покровська, 8. Коли ти зможеш приїхати?

- А ти зараз сильно зайнята?

- О… виїжджай. Просто зараз. Я чекаю на тебе, люба.

Осінь вже в повну міру вступила в свої права. Дощило щодня, але повітря для кінця жовтня, як на мене, було ще досить теплим. Неприємним було тільки те, як сильно іноді промокало взуття. Щоранку боялася прокинутися з нежитем або температурою, тому вирішила не відкладати свій візит до мами.

Таксі зупинилося біля невеликого двоповерхового будинку світло-жовтого кольору з черепичним дахом. Мама вже стояла на ґанку під козирком, охопивши себе руками, а її пшеничне до поясу волосся обіймало її всю, немовби ховаючи від життєвих негараздів, заспокоюючи. Мені було знайомо це відчуття.

Я підійшла до неї і першим ділом прибрала мамине волосся за спину, легким рухом скрутивши його у джгут, а потім пірнула в її обійми. Як тепло і затишно було в її рідних руках… Здається, я надто довго карала нас обох своєю впертістю і небажанням побачитись, бо цей жест у моїй голові здавався доречною відповіддю на їхній вибір. Тепер я розуміла всю жорстокість і несправедливість свого бунту. Напевно у ці кілька місяців умостилася уся моя запізніла криза перехідного віку.

Мама хотіла знати все про мої справи, а я хотіла поспостерігати за нею у ролі господарки цього будинку.

- Будь ласка, покажи мені тут усе, - попросила я.

Маму двічі просити не довелося. Вона провела мене по першому поверху, розповідаючи різні дрібнички. Здавалося, в неї за життя не знайшлося б стільки історій, пов’язаних із татом, як за чотири місяці, що вона провела з дядьком Кирилом. Його ім’я мов прилипло до її язика. При цьому вона мала такий вигляд, такий блиск сяяв в її очах, що мені хотілося оплакувати ці втрачені двадцять років замість неї. Вона то вже точно зараз була невимовно, безмежно щаслива і жила сьогоднішнім днем. Шкодувати про щось вже не мало сенсу.

- Мам, все розпочалося на повітряній кулі?

- Так, саме там… Ми поговорили тоді… Але йому довелося чекати два роки, щоб я наважилась на цей крок. Тільки, поклавши руку на серце, я не могла більше без нього і дня.

Безкінечно зворушливо...

Потім ми попрямували до сходів.

- Нагорі три спальні.

Дві-три секунди повагавшись, мама штовхнула двері однієї з них і увімкнула світло – наближався вечір, і ставало дедалі темніше. Ця кімната точно не була їхньою спальнею. Колір морської хвилі – мій улюблений, а меблі білі. Зовсім як удома. Ліжко хоча і не вузьке, зручне і комфортне на перший погляд, але точно не для подружньої пари.

- Це..?

- Твоя кімната, - почувши відповідь, я ніжно і вдячно посміхнулася мамі.

- Вона дуже гарна, мам, дякую.

Я неквапливо торкалася речей, знайомлячись і звикаючись із ними. Світле пухнасте покривало, жовті і сині подушки, настільна лампа з великим абажуром, сучасні картини з китами.

- Нам дуже не вистачає вас із Дімою, - я підняла очі на маму і одразу відвела. Вона не в курсі, я так і не розповіла їй. Не могла ось так, телефоном. Та і язик не повертався про це заговорити. – Остання спальня для нього, Улян. Може ти могла б… Кирило так сумує…

- Ні, мам, - вона осіклася. – Я не зможу, на жаль. Ми з Дімою більше не спілкуємось.

- Що? – мама миттю зблідла і сіла на ліжко. – Що ти таке кажеш? Як таке може бути?..

Мама вся стиснулася, і в мене закралися підозри, що вона сприйняла це на свій рахунок, що немовби вона – причина всіх бід. Я сіла поруч і обійняла її. Останнім часом мені стало легше промовляти ці слова, «більше не…», – мабуть, напів-відверта розмова з Мартою сприяла тому, що зараз я сиджу і поки тримаюся. Взагалі, ми навіть подумували з нею записатись на який-небудь вид бойових мистецтв, щоб зрощувати власну впевненість, відчувати силу і незалежність та елементарно мати можливість постояти за себе.

- Це не пов’язано з вами, - не хочу, аби вона почувалася винною.

- А що тоді? Ти йому освідчилась, а він..? – а ось і повернувся клятий біль.

- Він не знає, що я його кохаю. І не дізнається, мамо, зрозуміла? – а то ще вирішить «налагодити» наші стосунки.

- Не знає… Тоді чому? Чому ви посварилися?

Я потерла обличчя долонями. Ох, якою морально тяжкою, гнітючою стала ця розмова, не вивожу. Тим паче в мене немає відповідей. Тим паче я вже збрехала, адже частково, поверхнево вони з дядьком Кирилом були замішані у нашому розриві. Діма у надважкий час обрав сторону своєї мами, і хоча я збиралася зробити так само, він відвернувся від плеча, яке я могла б підставити йому і тітці Тані у якості підтримки. Але ця ситуація – точно не причина, хіба що привід. То як відповісти мамі? Як і завжди. Ніяк.

- Мам, можна ми посидимо тут? Я хочу освоїтися.

Не для того, щоб жити тут, звичайно, а для того, щоб гостювати іноді і почуватися як вдома.

Мама підібралася ближче до стіни і сперлася на незчисленні подушки, а потім похлопала по стегнах, щоб я лягала на них головою. Я влаштувалася, перекинувши волосся через її ноги, і вона почала гладити мене по ньому і легенько смикати за тонкі пасма, що я обожнювала з самого дитинства.