Глава 33

Уляна

Наступний сюрприз знов виявився неприємним. Віра б, мабуть, покрутила пальцем у скроні через мою поведінку, але я стала об’єктом уваги чергового однокурсника і тікала від нього як навіжена. Я навіть не знала, що хлопці можуть бути такими наполегливими, бо думала, що достатньо один раз сказати «ні», і вони відчепляться. При чому Віруня розуміла, що він поганець, але вигадала романтичну маячню, як ми закохуємось, і я роблю з нього людину.

Спочатку він приніс мені каву, яку я не взяла. Потім в аудиторію доставили величезний букет червоних троянд. Я віднесла його на кафедру до журналістів, бо там працювало більше жінок. Потім благав мене піти з ним на побачення. Чесно кажучи, я не цікавилася навіть, як його ім’я, а сам він не вважав за потрібне відрекомендуватися. Мабуть, я повинна була знати, як звуть його світлість.

При мені він удавав милого котика, але я бачила його злі, невдоволені очі, коли він не міг знати, що я дивлюся. Якщо він позначив мене як ціль, мені слід було тривожитися? Марта обіцяла не залишати мене саму на території універу, але вона не наймалася до мене у няньки. Подругу також не обділяли увагою, але в неї був такий вбивчий погляд, що бідолашні поклонники могли би розщепитися на атоми на півшляху до неї.

Ввечері того дня, коли «його світлість» стрибав переді мною біля своєї BMW останньої моделі, що мала стати, я так розумію, його рекламою, мені раптом зателефонував Ромчик. Дивно, я звикла листуватися.

- Привіт, Уляшику. Як справи, що нового?

- Привіт Ром, цілком чудово, - обережно почала я. – Вчуся, вчуся і ще раз вчуся.

- Ого. Весь час вчишся, а як же особисте життя?

- Ром, та яке особисте життя?

- Ну ти ж на факультеті, де рекордна кількість чоловіків на квадратний метр.

- Та мене ці чоловіки… - «не хвилюють» хотіла додати я, але Рома перебив.

- Дістають?

- Тобі нема про що турбуватися, правда, Ром, - я навіть за собою не помічала, наскільки невпевнено відповідала.

- Знаєш, а я завтра збираюся до вас по справах, так що міг би заїхати за тобою після пар.

- Серйозно?! Хвала небесам! Тобто…. Я так рада. Я буду вільна вже о другій, ти встигнеш?

- Ще б пак, чекатиму тебе біля виходу.

***

Я ждала закінчення занять як манни небесної. «Його світлість» вирішив завалити мене трояндами? Я отримала цього разу рожеві і блукала з розкішним оберемком в пошуках кафедри соціології, яка теж причаїлася десь в цьому корпусі. Краще було б ще раз сказати йому, щоб припинив свої спроби, але він не показувався мені на очі. Вирішив пограти у загадковість і таємничість? А як тобі мій секретик, що я розповім сьогодні на очах у всього факультету? Сподіваюся, Ромчик мені підіграє і стане моїм «хлопцем на п’ять хвилин». Марта теж схвалила цю «блискучу» ідею. Знала б вона, який момент у минулому стояв між нами, не раділа б так. Але я не могла більше звернутися за допомогою ні до кого, окрім Роми. І потім це просто неймовірна вдача, що він приїхав саме сьогодні, у будній день. Пощастило так пощастило.

Я умовила Марту не йти відразу, оскільки мені страшенно кортіло нарешті познайомити двох своїх друзів. Дивовижним фактом було те, що вони родом з одного міста, проте я жодному про це не казала. Марті взагалі, на мій погляд, причиняли емоційні страждання згадки про її минуле, тому я навіть такі дрібниці тримала при собі. Мені було байдуже, якщо вона зробила щось погане, бо я бачила її душу, і там пульсували, невпинно билися в єдиному ритмі жаль і каяття. А поганий вчинок не робить тебе автоматично поганою людиною.

Студенти скупчувалися біля виходу, щоб поспілкуватися наостанок і розійтися. Такий натовп – саме те, що мені потрібно. Чим більше народу побачить мене з Ромою, тим краще, тоді з «його світлістю» точно поділяться новиною.

Подавшись трохи вперед між групками людей, я помітила Рому. Аж зупинилася від усвідомлення, до чого він гарний. Він стояв у розслабленій позі, тримаючи руки у кишенях розстібнутого пальто і нахиливши голову трохи вбік. Наші погляди зустрілися. Мій – злегка переляканий. Його – уважний і дуже темний.

- Нічого собі, - присвиснула Марта. – Вибач, але ти дійсно не хочеш з ним зустрічатися?

- Ні, Мартусю. Зараз не час про це, - шепнула я.

Ми наблизилися до Роми, і несподівано він притягнув мене до себе і в губи прошепотів:

- Допомога потрібна?

- Так, - видихнула я, і в наступну мить останні міліметри розчинилися, мов їх не бувало, і він ковзнув язиком в мій прочинений рот, цілуючи жадібно і гаряче. Я нерішуче відповідала, але при цьому була розгублена настільки, що мої руки продовжували висіти вздовж тіла, бо я просто забула про їхнє існування.

- Уляш, роби щось, бо ніхто не повірить, - проговорив він, відірвавшись від губ і роблячи вигляд, що цілує в шию. Тоді я нарешті зарилась пальцями в його волосся і притягнула Рому знов до себе. І чим довше ми цілувалися, тим більше пристрасть, з якою на мене накинувся хлопець, сходила нанівець, вивільняючи чисту ніжність. 

 Тоді я усвідомила, що виставу потрібно закругляти, і обережно відсторонилася, продовжуючи тримати його обличчя в долонях. Він зробив так же само.

- Як ти зрозумів? Ти ніби знав…

- Це все твоє «хвала небесам». Так що нічого надприродного. Сподіваюся, що допоміг тобі. А якщо ні, тільки скажи, і я приїду ще. До речі, в тебе гарна подружка, - останнє прошепотів на вухо, вже повернувши голову в її бік.

- О, так… Вибачте. Марта – Рома, Рома – Марта. Ромчик – принц, що рятує мене від драконів, а Марта…

- А я – хамелеон принцеси, - посміхнувшись, згадала вона мій улюблений мультик.

- Принаймні така ж вірна, - знайшлася я. Марта просяяла.

- Здається, я тебе десь бачив… - замислився раптом Рома. Обличчя Марти при цих словах змінилося на вороже і холодне. – О, ти та сама модель, вгадав?

- Ти помилився, - процідила подруга. – Уль, я піду. До завтра.