Глава 32

Діма

- Та кажу тобі, що затягну її в ліжко за два тижні. Раніше ця недоторка навряд чи погодиться. Тут треба і ресторан, і кіно з рожевими шмарклями, і подарунки, щоб пищала від подяки, - почув я огидну розмову прямо в університетському коридорі. Мене виховували так, щоб ставитися до дівчат із повагою, та і довгі роки дружби з дівчиною наклали на мене свій відбиток.

- Та ти і за місяць не впораєшся, - нацьковував другий хлопець, підбиваючи на спір.

- Це ти зараз в мені сумніваєшся чи вважаєш, що вона безнадійна? Нічого, ця Вишняк така штучка, варто спробувати, - я заледенів і збліднув, почувши прізвище Уляни, і повільно підняв голову.

Наволоч, що сказала це, була студентом однієї з паралельних груп. Мажористий, з модною зачіскою, у крутому шматті. Я ковтнув, гарячково думаючи, що робити. Як взагалі не накинутись на нього просто зараз і не розбити йому фізіономію о це підвіконня, наприклад? Довелося негайно брати себе в руки. Я зробив кілька глибоких вдихів і видихів. Треба якось вирішити це питання без своєї безпосередньої участі, а то універом миттю поширяться чутки. Але треба хоча б постаратися закинути вудочку, що в нього немає жодного шансу.

- Ви про ту Вишняк, що на програмуванні? В неї є хлопець, я бачив їх вже кілька разів у місті, - впевнено і якомога байдуже сказав я.

- Друже, ти явно переплутав її з кимось, - заіржали обидва. – Вона вже мінімум трьох відшила з вересня, але мене це не зупинить. Ці лялечки завжди ведуться на дорогі цяцьки.

І знов мерзотний сміх. Може тому і відшила, ідіоти?

- Ну як знаєте. Не моя справа.

- Так і є, друже. Гуляй, ми тут самі розберемося.

Придурок.

Так і напишу.

Швидко знайшов контакт Роми. Це дійсно не моя справа. Я не маю до неї більше жодного відношення. Просто не хочу, щоб її ображали.

Я:

«Твоїй дівчинці дошкуляють різні придурки»

Рома:

«Зрозумів. Дякую за інформацію»

І все. Вплутаюся у це тільки у разі крайньої необхідності.

Ну добре. Ще прослідкую, щоб дісталася до автобусної зупинки без пригод, а усілякі мажори не заманювали її у свої дорогі шикарні тачки.

А він дійсно спробував. Тільки розмова була короткою, як він не скакав перед нею, вдаючи з себе закоханого романтика і вмовляючи піти з ним на побачення. Мене нудило від його вивертів. Аж свербіло як хотілося начистити придурку пику. Можливо наступного разу я і не зможу дивитися на це з відстані.

***

Уляна

Якщо уявити графік цін на акції під час нестабільності на фінансовому ринку, то моє життя зараз нагадувало такий самий шалений зігзаг. Вищими точками в ньому були, наприклад, знайомство з Мартою, спілкування з дівчатами і перший, я підкреслюю, лише перший підкат однокурсника. Приємно усвідомлювати, що хлопці можуть мною зацікавитись. Ця подія підняла мені настрій на кілька днів уперед, нехай я і не скористалася можливістю прогулятися з ним. Не була я морально готова до зближення з кимось навіть на рівні чашки кави.

Провалами були наступні прояви уваги. Одногрупник не давав мені спокій під час навчання, а ще один з факультету журналістики роздобув десь мій номер телефону і написував вдень та вночі. Але й це не так мене турбувало, як зустрічі з Дімою, хоч як я не вдавала, що мені все одно. На щастя, я бачила його вкрай рідко, але потім доводилося шукати різні способи самовідновлення починаючи з кількох порцій морозива і закінчуючи походом в нічний клуб із Мартою.

Успіхом для мене вважалося те, якщо після занять я діставалася дому без пригод. Там я почувалась в безпеці, у своїй власній мушлі, куди не пускала нічого з решти світу окрім подруги. Тато поринув у роботу з нелюдським ентузіазмом, і іноді мені здавалося, що я живу одна. В квартирі з чотирма кімнатами я рухалась по малому колу – спальня – ванна кімната – кухня. Готувала на двох. Раніше цим ніколи не займалася, а тепер балувала нас чимось незвичайним, шукаючи рецепти в інтернеті. Тато приходив пізно, і я розігрівала давно охололу вечерю і сиділа біля нього, поки він нахвалював мої овочеві котлетки чи м’ясну підливку. І обов’язково домашнє печиво чи солодкі пироги, щоб побачити щиру посмішку на його втомленому обличчі. Він осунувся і явно трохи постарішав, хоча ніколи не жалівся мені і не казав про маму поганого. Навіть сам пропонував мені побачитися з нею, але я і досі не могла наважитися. Якийсь внутрішній блок сковував мене всякий раз, коли я знаходила її номер в телефонній книзі.

Тому дзвінок у двері о п’ятій вечора змусив мене напружитись. Кого принесла нелегка? Марта вдома – щойно писала у месенджері, а у тата є ключі. Мама? Вона теж не попереджала про свій можливий візит. Це ж не один з моїх залицяльників? Ще не вистачало. Прикинутися, що мене немає вдома, здалося дуже пристойним варіантом, але тоді б мене замучила цікавість. Подзвонили ще раз. Навшпиньках прокралася у коридор і подивилася у вічко. За дверима стояла тітка Таня Ємельянова.

Божечки. Що це – до добра чи… черговий провал? Щось мені підказувало, що ця подія тягне на обидві сторони від нормальності і неслабо вплине на мій розгойданий емоційний стан. Не відчинити я не могла.

Я розчахнула двері і злякано подивилася на неї. З чим вона прийшла?

- Привіт, я до тебе, - тихо промовила вона. Судячи з її інтонацій, вона або пам’ятала нашу останню зустріч, або здогадувалася, що тоді могло трапитись.

- Добрий вечір, - відповіла я, а потім у голові промайнула думка – раптом їй неприємно тут бути? У квартирі, де жила та сама жінка. – Ви зайдете чи може краще підемо в інше місце?

Тітка Таня кинула погляд мені за спину.

- Я дивлюся, ви зробили ремонт.

- Так, влітку ми з татом вирішили тут все геть змінити, і тепер живемо у мінімалізмі. Проходьте, роздивитесь тут все.

Я провела її у вітальню, в яку сама ступила вперше за тиждень.

- Дійсно, квартиру не впізнати… Гарно, - чи то щиро, чи з ввічливості сказала вона, не звернувши уваги на пил на журнальному столику. – А твоя кімната зараз як виглядає?