Глава 31

Діма

Вона змінилася. Річ була зовсім не в одязі, це її погляд став іншим. Навіть коли вона усміхалася, очі все одно залишались сумними. Раніше вони спалахували веселими вогниками, і брови при цьому мило підіймалися, надаючи обличчю радісного, щасливого виразу. А в комплекті з блискучою посмішкою зазвичай лунав ніжний переливчастий сміх.

Тепер же вона навпаки примружувала очі і посміхалася лише губами, стримано і скромно. Гарно, але інакше. Щезла дитяча безпосередність та емоційність, яка так їй личила. Складалося враження, мов з неї викачали життя, а потім дали нове, і вона стала іншою людиною. В неї з’явилися подруги, які знали її теперішню. А я не знав, бо я і був причиною цих змін.

Аж смішно, влітку я добре тримався. Тримався навіть за двох, бо ще і за маму довелося. Один раз тільки подумав – нічого, в неї переболить. В неї є Рома, так що вона не пропаде. Кароліна об’явила мені бойкот, назвавши мене останнім бовдуром, і поїхала в турне у складі народного ансамблю. Оскільки у кожному листуванні Каро продовжувала кликати мене то йолопом, то віслюком, для твердості у своїх переконаннях мені доводилося постійно згадувати сцену, як Уляна пішла з Ромою, посміявшись з його недолугого жарту. Цим спогадом я підпитував у собі злість, бо зі злістю  набагато легше впоратись, ніж з руйнуючою провиною. Тільки іноді я не знав, на кого злюся більше – на неї чи на себе. На щастя мені ніколи було розбиратися – в мене виникло естремально багато клопотів.

Моя мама практично перестала жити. Нічого не їла, спала або тихо лежала і плакала, вставала по нужді і тільки. Через кілька днів вирішив, що необхідна зміна обстановки. Бабуся Ніна наполягала на тому, щоб перевезти маму до неї – в її трьошці місця було вдосталь, ми б усі з комфортом розмістилися.

Після облаштування на новому місці мало що змінилося. Мама перетворювалася на тінь, і найбільше жахало те, що вона перестала розмовляти, а погляд став настільки пасивним, що здавався неживим. В мене була своя кімната, але я старався проводити з мамою більшу частину доби, навіть якщо працював за ноутбуком. Я тепер єдиний чоловік у родині, і мені потрібно добре заробляти, тому хапався за будь-які проекти на сайтах фрілансу. Від того мерзотника-зрадника мені більше нічого не потрібно.

Бабуся теж дуже старалася. Готувала улюблені мамині страви, щоб хоч якось заохотити її до їжі. Як перемогу я сприймав, якщо мамі вдавалося проковтнути хоч щось.

Вдень я садив маму в крісло біля вікна, ближче до світла, а сам сідав перед нею. Було й таке, що вона плакала, дивлячись на мене. Навіщо я народився таким схожим на тата?

Тоді ми повезли маму до психотерапевта. Вона легко піддавалася всім нашим діям, бо нагадувала ганчірну ляльку. Щойно отримав рецепт на антидепресанти, я полетів в аптеку і потім старанно слідкував, щоб мама регулярно вживала препарати. Кожен тиждень почав возити її на прийом до лікаря. Мені з цим допомагав сусід, Михайло Борисович. Звичайно, я міг користуватися послугами таксі, але сусід м’яко казав, що йому нескладно виручити.

Полегшення намітилось тільки ближче до вересня. Тоді Михайло Борисович привіз мамі  перший букет квітів з листівкою. Сказав, що його залишили в нас під дверима. Ну-ну, так я і повірив. Звісно, я прочитав – треба оберігати маму від будь-яких потрясінь. Там був красивий вірш, ода жінці з підписом «інший чоловік». Мама була заінтригована. Він привозив квіти кілька разів на тиждень.

Я почав тривожитись – наскільки сусід серйозно налаштований, чого добивається? Прагне завоювати її серце чи просто підтримати? Хоча це малоймовірно, бо дорослі люди такими дурницями не страждають. Але я вирішив дізнатися напевно.

- Коли ти приходив до мене вчитися грати на гітарі, твоя мама постійно намагалася заплатити мені гроші за уроки, - здалеку почав він. – Але я завжди відмовлявся. Тоді Таня почала приносити мені свої смачнючі пиріжки чи запіканки. А я нахвалював і просив у неї докладних рецептів, і Таня завжди у подробицях розповідала, що за чим треба додавати та які кулінарні секрети мені допоможуть. Звісно, я вмію добре готувати, бо вже стільки років живу один. Я думав, це моя єдина можливість побути з нею. Тому зараз, якщо ти не проти, Дмитре, я б хотів спробувати завоювати твою чарівну маму. Навіть не думав, що мені випаде такий шанс.

Я ані грама не заперечував. Нехай самі вирішують, що робити зі своїми життями.

В середині вересня мама вийшла на роботу в школу. Її там вже зачекалися. Нарешті мама стала нагадувати ту жінку, якою вона була до тієї підлої зради.

Тепер я зі спокійною душею зміг залишити маму на бабусю і без зайвих хвилювань відвідувати пари.

Кібербезпека. Саме туди я подав документи в останній момент – ледь не забув про освіту, настільки неважливим і далеким від реальності це здавалося у липні. Я поміркував, що це доволі перспективна спеціальність, на якій я точно навчусь чогось нового. Це корисно, сучасно і цікаво. І ніяка не втеча.

***

Мама вже тиждень, як працювала.

Кожна кімната в бабусиній квартирі нагадувала оранжерею, і добре, що більша частина квітів приїжджала в кошиках і горщиках, бо просто не вистачило б ваз для всієї цієї краси. Мама почала малювати їх в альбомі різнокольоровими олівцями, щовечора обирала якусь квітку і вимальовувала кожну її деталь, всі тіні, тони і півтони. Кропітка праця, я вже подумував подарувати їй акварель та спеціальний папір. Я радів, що вона знов помічає красу навколо себе і що малює тепер не тільки будову клітини чи кровоносну систему риб, а і дещо для душі.

Вже кілька вечорів поспіль ми проводили разом таким чином – мама за своїм заняттям, а я за ноутбуком. Іноді я поглядав на неї, і хоч в неї мало бути розслаблене обличчя, сьогодні між її брів пролягла вертикальна зморшка. Вікна виходили на південний захід, і вечірнє сонце освітлювало кімнату золотим сяйвом. Зараз би радіти життю, насолоджуватись різноманіттям та ароматом квіточок, а не турбуватись про щось. Я аж весь засмикався на своєму місці від занепокоєння і ніяк не міг зосередитись на навчанні, бо гадав, хто став причиною її поганого настрою – невже Михайло? А якщо батько? Не дай Бог це він, бо я розраховував по можливості ніколи з ним не зустрічатися. Питання таке делікатне, що я не знав, з якого боку підступитися – одного зарано видавати, другого краще не згадувати.