Глава 30

Уляна

Після того, як втрясли всі організаційні питання, а саме обрали старосту, встановили додатки для навчання і таке інше, бо пари у першого курса починаються тільки завтра, дівчатка потягнули нас із Мартою в найближчу їдальню-кафе, щоб познайомитись тісніше і відзначити початок студентського життя.

Насправді ж, як виявилось, Вірі кортіло скоріше розподілити сфери інтересів.

Як тільки ми пройшлися вздовж стрічки видачі і обрали собі столик із м’якими червоними диванами, ця невгамовна прийнялася розпитувати, що в кого на особистому фронті.

- Бо я в активному пошуку! – заявила Віра. – І зразу попереджаю: всі руденькі – мої! Навіть не здумайте око на них кидати, бо загризу.

- Скоро руді дізнаються, що в універі на них полюють, і ніхто взагалі їх більше не побачить, - засміялася Маша. – Точно як у школі було.

- Усі перефарбувалися? – я підключилася до кепкування, бо відчувала легкість у першій в моєму житті дівочій компанії.

- А що, Вір, пам’ятаєш Тарасика? Як був рудий, так і став брюнетом.

- Дурник він, так і не зрозумів, що втратив, - махнула на Тарасика білявка.

- А ти не надто агресивно підходиш до цього питання? – спитала Марта.

- Маєш на увазі, що я бігаю за хлопцями?

- Ну типу того.

- Я іншої думки щодо цього. Хлопці зараз такі пішли, що поки їх не підштовхнеш, вони не поворухнуться. Такі нерішучі котики. Їм треба демонструвати свою зацікавленість, бо вони так і не наважаться на крок у твою сторону. А ще, ти не повіриш, вони такі самі люди. Їм більше, ніж ти уявляєш, подобається увага. Тому ні, не агресивно. Просто ще не знайшла свого. Не всім так щастить, як Марусі. Кохання на все життя з самої школи.

Я чомусь пригадала єдиний вид фізичного болю, який завдав мені Діма. Я не знала, що таке «кропива», коли охоплюють руку вище кисті і скручують шкіру в обох напрямках, і він за моїм нав’язливим проханням це продемонстрував. І все одно слабо та несміло. Боже, як він завжди оберігав мене від усього…

Так ось, зараз від слів Віри я відчула, як те саме зробилося десь в мене під ребрами, тільки в мільйони разів сильніше. Відразу запекло, запалало. Я мріяла відволіктись, видерти з пам’яті ті карі очі, хоча б на кілька годин позбутися відчуття самотності і власної непотрібності. Тільки реальність завжди довбає, не питаючі. Невинна фраза, і я приміряю на себе її зміст, а результат отримую зовсім інакший.

- З цією все зрозуміло, - почула я знов від Віри, поки сиділа зі спрямованим униз поглядом.

Я стрепенулась і підняла очі, щоб збагнути, про кого вона каже. Блондинка дивилася на мене.

- Ти про що?

- Маєш вигляд людини, по якій кохання пройшлося катком.

Я насупилась. Чорт. Не хочу це обговорювати!

- Таке відчуття, що окрім хлопців і поговорити нема про що, - втрутилася Марта. Мій янгол, не інакше.

- Самотня, але не прагнеш стосунків. Вгадала? – примружилась Віра.

- Тепер обов’язково заведу стосунки, тільки б ти не почувалася екстрасенсом, - глузливо всміхнулася Марта. – До речі, я руда. То як ти щодо дівчат? – раптом спровокувала.

- Ні-і-і! Ти жартуєш… Ти серйозно? Не розумію, як я не додумалась…

- І знаєш, ти дуже нічогенька. Не звикла, мабуть, щоб руді самі до тебе підкочували?

- Е-е-ем, слухай, я цілком толерантна і все таке, але тільки спробуй до мене клеїтись при хлопцях. Я за себе не ручаюсь. Мені чутки не потрібні.

- Клас. Буду клеїтись не при хлопцях, - підморгнула Марта.

Після цього запал Віри трішки вщух, і ми поговорили на нейтральні теми – хто звідки і в якому районі мешкає, чому вступили на програмування (ледь знову до теми хлопців не скотилися), хто чим захоплюється. Така спокійна і невимушена бесіда була тим, чого мені бракувало. Я насолоджувалася спілкуванням і перебуванням у яскравій кафешці, оформленій у стилі «поп-арт». Настрій сам собою піднявся, і мені вдалося відчути себе частиною нашої маленької спільноти, яка обіцяла бути дружньою, приємною і веселою.

Квартира Марти була всього лише у двох зупинках від мене, тому нам підходила одна маршрутка. Дорогою ми вигадали наш перший ритуал – виходимо на зупинці Марти, прогулюємось до середини шляху, а далі розходимось по домівках. Така собі доза свіжого повітря. Звісно, якщо не плануємо разом повчитися.

Вистрибнули з маршрутки, і подруга голосно розреготалася.

- Ти ж не повірила мені там, у кафешці? Бо мене насправді не цікавлять дівчата.

- Так? І навіщо ти збрехала Вірі, м?

- А тому що бере на себе багато!

- Ледь дівчинку з розуму не звела. А вона між іншим мала рацію, так? Ти не хочеш нікого до себе підпускати. І мене не хотіла…

- Ну так, вона вгадала. Але їй цього знати не потрібно! Надто самовпевнена крихітка. Хочу, щоб вона скаженіла від мене, тому попереду багато цікавого. Я вже подумую підчепити рудого. Що скажеш? – посмішкою лисиці сяяла Марта. – Ні! Спочатку я її затисну в кутку і поцілую.

- Ох, Марто… Дивись, ще сподобається. Проте мені конкуренції буде менше, - сміялась я.

***

День йшов за днем, ми втягувалися у навчання, звикали до нового оточення, великих обсягів матеріалу і складних завдань. Проте я відчувала, що це не моє, що даремно я пішла сюди, але хотіла хоча б спробувати – раптом в мене вийде, і згодом спеціальність мені сподобається?

Ми з Мартою насолоджувалися теплими вересневими днями та багато гуляли. Я дізналася, що моя подруга з іншого міста, батьки придбали їй тут квартиру, і вона мешкала в ній сама. На питання, як часто вона планує відвідувати батьків, Марта відповіла, що не планує. Її начебто не чекали вдома.

Лізти в душу я поки що не вважала правильним. Так, я використовувала гучне слово «подруга», але ми обидві розуміли, що ще не настав час для одкровень і вивертання душ навиворіт. Нам просто було добре удвох тут і зараз, і нам цього вистачало.

З Вірою і Марією ми перетиналися тільки на парах, і між нашими дуетами виникли чудові товариські взаємини. Ми з Марійкою постійно посміювалися над жартівливим протистоянням Віри і Марти. Я, звісно, не розкрила секрет подруги, і тепер вона то і діло нишком відправляла білявці повітряні поцілунки, підморгувала та грала бровами. Від цього Віра бентежилась і кам’яніла, і мені навіть було її трохи шкода, хоча здебільшого було дуже смішно.