Глава 29

Уляна

Я чекала першого вересня з острахом і тривогою. Давним-давно ми з Дімою планували вчитися разом, він обіцяв бути поруч, допомагати, підтримувати… А тепер в моєму житті більше немає Діми. Універ, нова група, пари, викладачі – ніщо мене так не хвилювало, як майбутня зустріч з ним. Звісно, він вступив. Бо я вступила на контракт, а Діма в рази розумніше за мене.

Після того жахливого ранку ми більше не бачилися. Перший тиждень я ходила як на голках, трималася тільки на думці, що він так само, як і я, був у шоковому стані, і тому повівся так грубо та жорстоко. Нарешті я наважилась на дзвінок. Якщо що, хоча б дізнаюся, як там тітка Таня. Але абонент був поза зоною досяжності. Цілковита правда, абсолютна істина… Месенджери теж нічого не дали – Діма просто зник звідусіль.

Ще через два тижні я не втрималася і вистежувала Діму біля його будинку. Я прийшла у сутінках, щоб не привертати до себе багато уваги, і ховалася за тополею, яка одного разу ледь мене не вбила. В їхній квартирі вже повинно було запалитися світло, але вікна не випромінювали для мене жодної надії, вони залишалися темними і пустими. Ну точно як мої очі, що безпорадно на них дивилися. Я не збиралася поки визнавати, що вони могли переїхати, тому дивилася на дорогу і чекала, що вони ось-ось з’являться.

Іноді люди проходили повз, заходили і виходили з під’їзду, але не ті, кого я піджидала. Було вже пізно. Знов мої надії перетворилися у пил. Я сподівалася хоча б побачити їх у вікні. Почути голоси крізь фіранку. Думала, вже все виплакала, але завжди знаходила ресурс на нові сльози. Тому у розпачі не помітила, як біля мене опинився чоловік.

- Привіт, - сказав він, і я підстрибнула від несподіванки.

Сусід-музикант, що вчив Діму гри на гітарі, Михайло Борисович. Уфф… Пощастило, що знайомий.

- Добрий вечір.

- Справді добрий?

Я хмикнула.

- Шпигуєш?

- Трохи. Але марно.

- Знаю. Бо вони з’їхали.

Я кивнула.

- І ти не в курсі? – примружився.

- Не просвітили.

Ми помовчали.

- Вони у Таниної мами тепер живуть.

- Це добре. Для неї.

Так, значить. З мене вистачить, я припиняю свої пошуки і цю безглузду біганину. Якщо люди не хочуть, щоб їх знайшли, я маю відступитися.

- Гарного вам вечора! – кинула наостанок.

Я пішла. Нічого не питатиму. Не повернуся. Досить вже плекати ілюзії, що все налагодиться.

Чесно кажучи, я здивована, що вони в місті залишились. Бігти, так зовсім. Але Дімина бабуся по лінії мами тільки рік тому переїхала сюди, бо дідуся не стало. Купили для неї окрему квартиру поблизу, щоб допомагати при потребі. А вийшло он як – тепер тітці Тані допомога знадобилася.

Значить, він у місті. Програмування – його мрія, те, в чому він кохається. А наш універ – найкращий. Діма дізнавався про інші, але ніде не було такої кількості молодих, талановитих і перспективних викладачів та гнучкої системи навчання. У нашій спеціальності це дуже важливо, щоб бути на хвилі і постійно практикуватися. Виходить, гра в хованки скоро скінчиться.

***

Сонце палило нещадно, і я боялася, що знепритомнію. Університетська площа була переповнена першокурсниками, яких куратори намагалися зібрати в купки і організувати у групи. Зорієнтуватися було нескладно – назви факультетів і спеціальностей височіли над головами. Я пила воду і шкодувала, що не прихопила з собою заспокійливі пігулки. Також шкодувала, що взула туфлі на підборах – на них важче стояти, коли настільки спекотно і душно, а ноги підгинаються від панічного настрою.

Поклавши пляшку в сумку, я дістала звідти хустку. Долоні пітніють – не витирати ж їх о спідницю. Для лоба теж згодиться.

Я все ще не приєдналася до натовпу, над яким було вказано «інженерія програмного забезпечення». Здалеку спостерігала за майбутніми одногрупниками – скрізь хлопці і тільки дві чи три дівчини. Як багато чужих людей. І немає того самого.

Здається, ще трохи, і наш куратор збіситься через те, що група ніяк не збереться у повному складі. Я не поспішаючи покрокувала до незнайомців. Роздивлялася всі обличчя з показною байдужістю, злегка розфокусованим зором вихоплювала загальні риси – зачіски, зріст, статуру. Ловила на собі зацікавлені погляди і помічала штовхання у бік один одного, мов, дивись, яка краля до нас прилетіла. Ледве очі не закотила.

Я вже розгляділа всіх. Нікого не пропустила. А його немає.

Ребра раптом здавило мов стальними канатами. Біль став таким відчутним, таким гострим, що я миттю притиснула руку до ниючої грудної клітини. Я відчувала, що зблідла, бо якщо у вухах дзвенить, а перед очима темнішає, то пиши все пропало.

Він не прийшов.

Чому на мені ця сорочка? З тисячею крихітних ґудзиків під саме горло, і я через неї вдихнути не можу.

Несподівано мене схопили за руку.

- Ей, подруго, - почула я приглушений, заспокійливий голос, - ти чого?

Я повернула голову у бік цього джерела спокою і побачила руду дівчину, що з непідробним занепокоєнням дивилася на мене.

- Тобі погано стало? Ходімо зі мною, сонце.

Швиденько вона взяла все у свої руки і відвела мене подалі від скупчення людей, у скверик із фонтаном, де можна було посидіти у тіні.

Я ніяк не могла впоратись з тими ґудзиками, і дівчина допомогла мені звільнити горло від задушливого коміра. Вона дістала з рюкзака якусь книгу і почала створювати для мене вітер, який разом із вологою, що розносилася крихітними краплинками води з фонтану, привели мене до чуття. Я заплющила очі і просто глибоко дихала. Дівчина не заважала мені відпочивати, тільки спитала, чи є в мене вода.

Через декілька хвилин по обидва боки від мене приземлилися ще двоє дівчат, яких я бачила на площі.

- Що тут у нас? Сонячний удар? Я – Віра, - привіталася ефектна блондинка з рожевими локонами і протягнула руку моїй рятівниці.

- Марта, - представилася руда.

Нарешті я роздивилася її. Теж дуже яскрава, волосся до пліч, гарна об’ємна укладка, спеціально-неохайна. Милий курносий ніс, пухкі, але явно природні губи. Очі світло-карі, досить проникливі, видавали впевнену і незалежну людину. Мені, яка стала слабкою і нікчемною за минулі два місяці, захотілося вчепитися в цю Марту і не відпускати ні на крок.