Глава 28

Уляна

Ми гуляли з Ромчиком цілу ніч і зустріли світанок у парку біля озера. За два роки ми дуже зблизилися, і він божився, що я для нього тепер тільки подруга, не більше. Наша розмова на мосту дійсно допомогла йому з часом відпустити мене як об’єкт симпатії, але після того літа ми все ж стали набагато рідніше. Він приїжджав один-два рази на місяць, ми гуляли або зависали в мене, якщо погода заважала прогулянкам, і ці дні я сприймала як подарунки. Тяжкість на душі відходила на другий план, поступаючись місцем ефірній легкості буття. Хоча б на вечір. І Рома ніколи не переступав за межі нашої дружби і не дозволяв собі сміливих висловлювань і недоречних вчинків. Вчора хлопець дійсно перегнув палицю, за що і отримав від мене, щойно ми опинилися наодинці. А він через майже два роки зізнався, що після деяких подій не може ставитись до Діми, як раніше. Що, будь у Роми хоч один шанс, він ніколи б не проміняв мене на іншу. І поки Діма не зрозуміє, що вже час зав’язувати з Оленами та Оксанами, коли поряд «така дівчина» (у фарбу мене увігнав), не може Діма розраховувати на його дружню прив’язаність та відданість. Тепер він відданий як другу тільки мені.

Я покликала Рому відпочити в мене вдома, але він уперто відмовлявся – в нього попереду був ще один іспит, і йому потрібно було їхати назад і готуватися. Ми поснідали разом смачнючими сендвічами зі смаженим яйцем і томатом у нашій улюбленій кафешці, а потім знов побрели нескінченними доріжками парку у тіні кленів та каштанів до Ромкиної машини, так що додому я повернулася як справжня пізня пташка.

Я зразу відчула, що щось не так. Тиша була гнітючою. У передпокої не вистачало речей. І не схоже, що планувалася якась подорож – атмосфера була зовсім іншою. Ми часом не переїжджаємо? Я прислухалась і невдовзі почула звуки з батьківської спальні. Повільно наблизившись, я зазирнула у кімнату. Мама збирала речі у валізи і коробки. Свої речі.

- Мам? – злякано пискнула я.

- Рибко. Ти прийшла.

Мама сіла на ліжко.

- Що відбувається? Куди ти зібралася? – я підійшла і стала напроти, спершись о туалетний столик.

- Ми з татом розлучаємось, доню, - зітхнула мама.

Новина мене майже не здивувала, тому що останнім часом я дізналася багато цікавого про своїх батьків. Від самого початку це не був шлюб за коханням. Вони симпатизували одне одному колись, тато красиво і наполегливо залицявся до мами, але та довго і старанно його відважувала. Казала, що не покохає, що не зможе зробити його щасливим. А тато був молодим перспективним бізнесменом, який мріяв одружитися на ідеальній жінці. Такою він вважав мою маму – вродливу, скромну, працьовиту, самостійну. І мама здалась тільки тоді, коли одружився Кирило.

Їхній шлюб тримався на взаємній повазі і підтримці. Вони були перш за все компаньйонами, але моя поява міцно з’єднала, зріднила їх. Я думаю, тато таки по-справжньому любив маму, але коли Кирило повернувся в її життя, зникли будь-які шанси на взаємність, яка могла розцвісти з роками. Мама не планувала продовжувати спілкування з Ємельяновими після першої випадкової зустрічі, але доля вирішила все за них – Діма потрапив у мій клас, і ми стали не розлий вода. Тітка Таня стала ініціатором дружби родинами, оскільки вона інакше і не вміла – в неї виходило дружити з багатьма людьми якось само собою. А мама не змогла протистояти спокусі хоч іноді бачити Кирила.

І все одно я не розуміла – чому саме зараз? Стільки років батьки прожили якщо не душа в душу, то принаймні зберігаючи чудові взаємини. І де тато? Мама збирає свої речі – це вона їде від нас? Стільки питань…

- Як тато? Де він?

- Тато тимчасово в готелі. Коли я з’їду, він повернеться. Він… сподіваюсь, добре. Зателефонуєш йому, коли поговоримо.

- Чому ви розлучаєтесь?

- Ми віддали одне одному все, що могли. Так буде краще. І він зі мною згоден.

- Він не пропонував тобі залишитись тут? Де ти будеш жити?

- Я… буду жити з коханим чоловіком.

Говорячи це, мама пильно дивилася мені в очі. Бо саме це повергло мене в шок, а не новина про розлучення. Не розумію, мама і дядько Кирило, вони… що?

Мене почало морозити. Вони… що?! Чи мама знайшла когось іншого? Будь ласка, нехай це буде хтось інший! Мама теж мовчала, вона опустила погляд у підлогу. Ні!

- З к-ким?

- Кирило теж розлучається з Танею.

Ось тут ноги мене не втримали, і нащупавши стілець, я всілася і поклала лице собі на руки.

- Господи…

І як вони збираються жити разом, якщо це вб’є Дімину маму? Господи, Діма… Що тепер буде? Тітка Таня так кохає свого чоловіка, що я гадки не маю, як вона сприйме цю новину і як буде жити далі… Він же для неї все. Вона хіба що не молиться на нього. Що ж ти, Кирило, робиш із жінками, які тебе люблять? Спочатку одну відштовхнув, що страждала потім двадцять років, а тепер іншу розтоптав, знищив – я впевнена, що так і є, що тільки так це можна сприймати.

Мені треба до неї. Ми з Дімою витягнемо її з цього пекла, в якому вона опинилася.

- Улян, не засуджуй мене. Ми кохали одне одного всі ці роки. Ви з Дімою вже дорослі. Це життя.

Важким і зовсім немилосердним поглядом я втупилася на неї.

- Засуджувати я не засуджую, але і порадіти за вас не можу. Поки ви будуватимете своє щастя, дехто дуже сильно страждатиме. Боже мій, і вона тебе ще подругою вважала!

Мама хапнула повітря, щоб щось сказати, але я її випередила.

- Мам, нам всім потрібен час, щоб це прийняти. Не квап мене, - я підвелася. – А зараз мені треба йти.

Я вилетіла з квартири і першим ділом зателефонувала татові, тримаючи шлях у напрямку Діминого будинка.

***

- Доню? Привіт! – тато намагався здаватися бадьорим і веселим.

- Тату, як ти?

- Я чудово, доню, а ти?

- Тату, я серйозно. В мене хаос у голові.

- Що я можу тобі сказати, малюк. Цього треба було очікувати. Шкода тільки, що Таня до цього зовсім не готова на відміну від мене.