Глава 27

Діма

Вона неперевершена. Незрівнянна. Бездоганна. Вона найпрекрасніше створіння у світі.

І я був змушений ховати обличчя десь за зачіскою своєї дівчини, щоб як останньому маніяку не витріщатися на неї. Вона була досконала навіть у домашньому одязі спросоння чи в спортивній формі після пробіжки. Але сьогодні… сьогодні я остаточно зрозумів, що мій довгостроковий план зазнав поразки. Я не знав, що ще може врятувати мене.

Оксана насправді зовсім непогана дівчина. Навіть так – чарівна. Та я і не зміг би зустрічатися з ким попало. Вона була доброю, ніжною, розумною. Вродливою, звичайно. А ще вона хотіла того же, що і я, і ми це одне одному дарували.

Оксана, або Ксю, як я її називав, займалася ліпленням, а її старша сестра писала об’ємні геометричні картини, і вони на двох орендували студію. Тільки якщо сестра працювала зранку, то ми з Ксю завалювалися туди після уроків, і тоді вона творила, а я іноді робив домашку або просто лягав на кушетку і дивився на неї. Творчий процес – захоплююче видовище. З-під її рук вийшла ціла купа дивовижних виробів: і іграшок, і прикрас, і декору різноманітного… Бо Ксю працювала з різними матеріалами. Дівчина була такою зосередженою, а коли в неї виходило ідеально відтворити задумане, вона щасливо, сяюче мені посміхалася. Вона була закохана в мене.

Я дивився на неї, на її смагляву гладеньку шкіру, на трохи розкосі очі, високі, модельні вилиці… і так хотів в неї теж закохатись. Коли вона закінчувала свою роботу, мила руки, а потім приходила до мене на кушетку, і я намагався розчинитися в наших шалених поцілунках, в ній самій… Я все чекав, що настане той момент, коли я скажу: «Не можу без неї жити, вона – єдина, хто мені потрібен». Ось-ось… Ще трохи… А потім нашвидку приймав удома душ і біг до іншої, без якої все ще не міг протягнути і дня.

Хоча Ксю не знала про це, все одно її душа була не на місці. Вона ревнувала до сліз.

З самого початку, коли пішли перші образи та невдоволення, я обговорив з Оксаною це питання – жодних ультиматумів. Я попередив, що Уляна – моя людина, і я залишусь з нею незважаючи ні на що і завжди виберу її. У школі ми з Улянкою до останнього сиділи за однією партою, я проводив з нею велику частину свого вільного часу і навіть бувало таке, що скасовував побачення заради Улі, якщо їй потрібна була якась допомога. Звичайно, як тут не нервувати і не ображатися. А я діяв, можливо, як останній мудак, але після чергового докору я ігнорував Ксю, допоки вона сама не прибігала до мене. Потім намагався уявити себе на її місці, щоб краще розуміти і не робити так більше. Але робив, і не раз. Може я і не обіцяв їй кохання, але ми були у стосунках, і мені варто було приділяти їй більше уваги. Тому я пообіцяв їй бути разом у вечір випускного. Хоча, безсумнівно, вона заслуговувала на краще і на більше.

Тільки і тут я не виправдав її сподівань.

Навіть танцюючи з Ксю чи просто стоячи поряд, я бачив одну тільки Уляну. І не тому, що дивився. Навіть із заплющеними очима я уявляв тільки її. Мій мозок більше нікого не хотів сприймати. Вона заповнила мене всього, оселилася в моїй душі, заполонила кожну клітинку. Кожен нерв реагував на її ім’я, її запах, її струнку фігуру, граційні рухи. Неможливість торкатися її перетворювала мене на звіра в клітці, якого перестали годувати. Цей звір лютував, біснувався, рвався до забороненого плода і нарешті отримав бажане. Мої руки лягли на її талію, і я запросив її на танець.

А вона сказала, що йде.

Зрозуміло, що Улянці тут нудно. Я дійсно шкодував, що провів цей день не з нею. Вже давно, давно я знаю, що план не працює. Так чому я тримаюсь за нього до останнього? Треба було порвати з Оксаною принаймні ще весною. В першу чергу заради неї самої.

Побачивши Рому, я відразу згадав, для чого все це затіяв.

Вона не моя. Я намагаюся розлюбити її, як то кажуть, «забути». Але як?! Як, чорт візьми, забути? Якщо вона живе всередині мене. Якщо її образ закарбований і в моєму серці, і у мозку  – просто всюди. Я бачу її щодня просто тому, що не можу не бачити, в мене залежність. Хворобливе, убивче кохання.

Я пробував одноразовий секс, щоб отримати нові яскраві враження. Я нічого не відчував до тих дівчат, а після мучився докорами сумління.

Я погодився поїхати в іншу країну, тільки б навчитися жити без неї. Ми листувалися і говорили по телефону весь вільний час.

Я почав зустрічатися з хорошою дівчиною, щоб мати шанс поринути в ці стосунки і вилікуватися. Результат очевидний – це невиліковне.

Нічого не допомагає.

А потім…

А потім я почув цей її глузливий сміх. Як відро помиїв вилила на мене, так це відчувалося.

Я під каблуком у Оксани, вона серйозно? Якщо я і корчуся під чиїмось каблуком, то тільки під Уліним! Біжу як собачка по кожному її поклику, забуваючи про всіх і все. А вона ще сміє реготати з цього?

Не знаю, як не вибухнув на тому самому місці. Я відчув, як детонатор в мозку спрацював, у вухах калатало, як було тільки раз у житті. Всередині полихало, все вигорало дочиста, залишаючи мертву пустелю, в якій більше нічого не здатне було прорости.

Можливо я просто втомився і від відчаю робив з мухи слона, можливо справа була не у сміху, а в тому, що у неї теж є особисте життя, яке вона живе з іншим. У тому, що вона пішла з ним у ніч, а я залишився і дивився, як вона йде.

Можливо я просто чекав приводу… Бо вмирати за нею в мене вже не вистачало сил.

Оксана вийшла на вулицю і прийнялась засипати мене питаннями, а я нічого не чув. З мене досить. Я нарешті прийняв правильне рішення.

Треба видирати цю заразу, що повільно вбиває мене, з коренем.

Позбутися її раз і назавжди.

Можливо спочатку буде важко і пекельно боляче, але полегшення швидко прийде, а цей її сміх я вже не забуду. Нехай це буде єдиним, що я про неї пам’ятатиму.