Глава 25

Уляна

На мене напало паралізуюче заціпеніння. Я не плакала, я не думала про це. Але і спати не могла. Перебирала запаленим мозком варіанти завтрашнього сюрпризу. Тобто… сьогоднішнього – мама «порадувала», що виїзд задовго до світанку, і на відпочинок залишилось десь дві години. Потім уявляла, як одягнуся. Вибір був невеликий, бо зазвичай я закохувалась в якусь річ і носила її до дірок. Саме тому вирішила нічого не змінювати у своєму звичайному образі – в джинсових шортах до середини стегна з високою посадкою та вільного крою футболці кольору морської хвилі – мені буде комфортніше за все. Тільки волосся тепер нехай колихається. Мені хотілося, щоб воно мене огортало.

Звісно, я вирубилась за десять хвилин до пробудження (мені так здалося). Мама жахнулася, побачивши мене, прийнялася перевіряти мій лоб на наявність температури.

- Мам, заспокойся, я не захворіла. Я просто погано спала.

Її погляд враз став надто розуміючим. Попереджаючи будь-які розпитування, я відрізала:

- Жодних питань. Жодних поглядів. Жодних натяків. Якщо ти хочеш поговорити, це станеться вдома, і ніяк не раніше.

Мій голос твердий. Обличчя кам’яне.

Головне -  не відчути нічого, навіть віддалено схожого на співчуття, інакше зірвуся в ту ж мить, і тоді мене не зупинить навіть наближення смерчу.

І я мовчу, бо забороняю цим мислям навіть стукати в свою голову. На автоматі встаю, одягаюсь в те, що надумала. З кривуватою посмішкою відповідаю на «доброго ранку» тітки Тані і дядька Кирила і п’ю бергамотовий чай, бо терпіти не можу каву зранку. Вдень – будь ласка, але точно не зранку.

Від елементарної думки, що Діма, мабуть, досі спить, я міцно стискаю зуби і тягну підборіддям догори. Цей жест має означати «мені все одно». Я сама дуже хочу в це повірити. Але коли виходжу надвір, бачу його сплячим на задньому сидінні позашляховика Ємельянових, він відкинув голову назад і трохи відвернув обличчя в бік вікна. Добре, як раз не хочу дивитися в його очі.

Вище носа, нумо, можеш ще вище?

Я попросила маму сісти по центру. Це вже потім я усвідомила, що вона як раз приречена дивитись в очі нашому водію, як би сама цього не бажала. Моя мама перетворилася на дурне закохане дівчисько. Дзеркало манить, але я до болю стискаю її руку, і ми засинаємо з нею, притулившись головами.

***

Не знаю, скільки минуло часу, але машина зупинилася, коли сонце ще не піднялося, хоча і було вже досить світло. Значить, ми їхали приблизно годину, не більше. Я вийшла з машини – було свіжо і трохи вітряно. Я потягнулася руками вгору і в той же самий час повернулася в інший бік. І завмерла з розтуленим ротом. Ми знаходилися на полі, на якому надували величезні повітряні кулі.

Це було неймовірно. Це чаклунство чи дивний сон? Це мрія! У матусь були такі самі здивовані і захоплені вирази обличчя. Я підійшла до дядька Кирила та обійняла його, а він мене. Звісно, по голові теж потріпав – така в нього звичка.

- Дякую вам, це просто фантастика, - сказала я йому.

- Не боїшся? – посміхнувся він мені, хоча прекрасно знав, що я не з лякливих.

Мене турбувало інше – хто летить, яким складом. І дядько Кирило відразу поділився своїм планом і тим, що йому вдалося забронювати.

- На жаль, я надто пізно спохватився, поки вибив собі вихідний, тому великого кошика на всіх у нас немає. Доведеться розділитися. Забрав два маленькі – на двох і на трьох, останні були.

Дімина мама зразу почала протестувати.

- Любий, вибач, але я в той кошик ні ногою. Ти ж знаєш, висота – це не про мене. Я маленька, метр з кепкою, я люблю бути ближче до землі.

- Тань, - почав він вмовляти, в той час як моя мама повільно задкувала в мою сторону. – Ну коли в тебе ще будуть такі враження?

- Так я вражена, Кирюш! Я вже вражена. От ви полетите, а я буду фотографувати знизу. Добре, що фотика прихопила. Так що – ні, ні і ні! А ти лети. Склади компанію Іринці.

Всі подивилися на маму, а вона вже стояла за моєю спиною. Мабуть, розуміла, що зі мною в один кошик не застрибне, бо надто дивно все це виглядатиме. Ясно, що нас відправлять з Дімою, на якого я досі не дивилася. І відмовитись мама не може – не гарно вийде, коли дядько Кирило так старався всіх нас потішити і приголомшити.

- Мам, - прошепотіла я їй, - не хвилюйся, ви ж там будете не самі, а з оператором.

- Я знаю, але все одно. Мене це не втішає.

Розібравшись з цим питанням, ми вирушили безпосередньо до повітряних куль, я ще й щелепу власну за собою тягнула. Які вони були велетенські! Спочатку на землі лежить гігантська ганчірка, а потім її підіймають і починають надувати за допомогою пальника. І куля росте, росте і невдовзі стає такою великою, що я не можу ні з чим порівняти, хіба що з розміром своїх очей у той момент, бо вони з орбіт вилазять.

Я не можу висловити, як на мене діє ця картина, просто охаю і ахаю, забувши про все на світі. Але ігнорувати – це не вихід. В якусь мить ми з Дімою зустрічаємося поглядами, і його тепер – зовсім інший.

Я не бачу звичних і таких рідних іскорок-смішинок, що завжди чаїлися в глибині його очей, коли він дивився на мене. Його погляд відсторонений, задумливий і холодний. Мені стало і неприємно, і сумно – я фізично страждала від нерозуміння, що ж я зробила йому такого, щоб заслужити таке ставлення? Надто довго гуляла? Здається, він обіцяв чекати мене, а сам взяв і пішов до іншої. Чим же вони займалися? Явно не в карти гралися. Але як дізнатись напевно? Навряд чи я зможу про таке спитати. А він скаже мені взагалі що-небудь? Чи ми так і будемо продовжувати грати у кішки-мишки, як минулого тижня?

Нарешті ми дісталися до нашої кулі, гарненької, в різнокольорових квадратиках, що створювали спіральний малюнок. Вона була не найбільша, але все одно величезна. Кілька хвилин, і вона вже була готова підіймати нас у небо.

Ми застрибнули у кошик. Оператор піддав вогню, і ми почали відриватися від землі. Батьки махали нам, мама знімала відео на телефон, а тітка Таня робила фотографії. В мене перехопило подих. Здавалося, ми піднімаємось і летимо дуже швидко. Я вчепилася в бортик неслухняними пальцями. Думала, дихати не можу. Але то були квіточки. Насправді, здається, мій організм на маленький проміжок часу впав у глибокий анабіоз, коли Дімина долоня раптом лягла мені на талію. Все, що я могла відчувати, - його руку на своєму тілі.